Полтава — місто з багатою історією, однак відоме воно не лише своїми культурними та історичними пам’ятками, а й важливими воєнними подіями, що мали значний вплив на хід історії. Стратегічне розташування населеного пункту, його роль у різних військових конфліктах та близькість до ключових торгових шляхів зробили Полтаву важливим військовим центром. Тут відбувалися багато вирішальних битв, які змінювали долі цілих народів та імперій. Дізнаємося, які бої на Полтавщині стали найвизначнішими. Далі на poltava.com.ua.
Битва на Ворсклі
Битва на Ворсклі, яку історики називають «битвою народів», відбулася 12 серпня 1399 року. Це був один зі значущих воєнних конфліктів на території сучасної України та одна з найважливіших подій в історії Великого князівства Литовського і Золотої Орди. Битва проходила на лівому березі річки Ворскли поблизу Полтави. У 1399 році, після низки внутрішніх конфліктів, Золота Орда суттєво ослабла і втратила свою силу та вплив. Тим часом Великий князь Литовський Вітовт прагнув зміцнити Литву й розширити свої володіння. Він вирішив скористатися ослабленням Орди, щоб продовжити експансію на південь. Проте Золота Орда під проводом Тохтамиша не збиралася поступатися і мріяла відновити свої позиції.
Армія Вітовта нараховувала близько 70 000 осіб. До її складу входили не лише литовці, а й русини, поляки та найманці. Тохтамишу вдалося зібрати ще чисельніше військо — до 100 000 вояків. Основну його частину складали татари та представники кочових народів, що робило підрозділи дуже мобільними.
Вітовта обманом виманили з табору. Тим часом його військо рухалося вздовж Ворскли. Лівим берегом ішли татари під командуванням Темір-Кутлуя. Раптово татарська кіннота почала наступ на залишений без охорони табір литовського князя. Зупинити наступ не допомогло навіть використання новітньої на той час зброї — артилерії. Утім, у перші хвилини битви литовському війську вдавалося стримувати ворога. Побачивши це, Темір-Кутлуй вирішив завдати удару з тилу. Тохтамиш тим часом пограбував табір і зник. Литовський князь зазнав поразки. Тоді загинуло понад 50 князів. Це поставило хрест на мріях Вітовта стати володарем Русі й Орди.
Битва на Ворсклі стала серйозною поразкою для Великого князівства Литовського й призвела до великої кількості втрат серед військ Вітовта. Після цієї битви, попри спроби укріпити свої позиції, литовський князь не зміг встановити стабільного впливу на цих землях. Також його поразка ознаменувала період посиленого панування Золотої Орди в регіоні. Битва на Ворсклі значно послабила позиції Литви на східних рубежах, і вона ще кілька років не могла оговтатися від поразки.
Варто зазначити, що історики поки не можуть назвати точне місце, де відбулася ця битва. За однією з версій, це був район, де тепер розташоване село Кармани у Кобеляцькому районі. За іншими гіпотезами, бій відбувся або у Біликах, або у Нових Санжарах, або на шляху від Опішні до Котельви. Пошуки місця битви археологами тривають.
Битва на річці Солониця
Це збройне протистояння також відоме як Солоницька битва. Відбулася вона 1596 року поблизу Лубен під час повстання Северина Наливайка. У квітні 1596 року спочатку відбулася битва під Гострим Каменем біля Білої Церкви. Тоді основні загони повстанців під проводом Наливайка та Лободи, забравши з собою родини, були змушені відступити на Лівобережну Україну. У разі невдачі вони планували втекти на територію Московського царства. Наприкінці травня польське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським відрізало козакам шляхи до відступу.
Повстанці облаштували табір в урочищі Солониця. Це була добре укріплена територія, обнесена чотирма рядами возів, а також валом і ровом. У таборі перебувало близько 12 000 осіб, зокрема 6 000 козаків і 2 000 добровольців із гарматами. Решта були або поранені, або члени родин повстанців. У польському війську налічувалося понад 5 000 солдатів, не рахуючи кількох тисяч обслуги. Жолкевський кілька разів штурмував табір, але жодна спроба не увінчалася успіхом. Тоді, 16 травня, він почав облогу, яка тривала близько двох тижнів.
Великі облогові гармати привезли з Києва 4 червня. Того ж дня до поляків приєдналося підкріплення — подільський воєвода Заславський із 300 кіннотниками та обозом із провіантом. Тим часом люди у таборі почали страждати від нестачі їжі та води. Не було де випасати коней. У таборі спалахнув голод, людей косила невідома хвороба. Упродовж двох днів — 5 і 6 червня — поляки постійно обстрілювали табір з гармат.
Через два тижні козаки капітулювали, видавши ворогові свого отамана Наливайка та його соратників. Переможці порушили умови капітуляції. Під час збору зброї 8 червня польські жовніри увірвалися до табору й влаштували жахливу різанину. Було вбито кілька тисяч повстанців, беззахисних жінок і дітей. Загалом тоді загинуло близько 5 000 осіб. Вирватися з оточення вдалося лише незначній частині війська.
Северина Наливайка повезли до Львова, а звідти — до Варшави. Восени 1596 року десятьох його спільників стратили, трьох — помилували. Козацького провідника жорстоко катували до квітня 1597 року, після чого прилюдно стратили у Варшаві.
Битви на Сербиному полі
Це місце розташоване неподалік від Диканьки. У другій половині XVII століття тут відбулися дві історичні битви, що вплинули на хід української історії. Ці події досить докладно описав козацький літописець Самійло Величко, який мешкав у Жуках, добре знав топоніміку краю й мав змогу особисто спілкуватися з учасниками тих подій.
Перше збройне зіткнення відбулося у 1658 році — саме після нього й з’явилася назва Сербине поле. Як писав Величко, 27 січня військовий загін бунтівного полтавського полковника Мартина Пушкаря разом із загоном запорозьких козаків чисельністю до 10 000 осіб під проводом Барабаша атакували за долиною Голтва під Диканькою військо Івана Виговського.
Гетьманські козаки внаслідок нападу втратили близько 300 осіб, після чого вирішили відступити. Тим часом Пушкар почав готуватися до війни з гетьманом, що стало причиною громадянського протистояння в Гетьманщині. Це вважається початком періоду Руїни.
Наступна битва на цьому ж місці відбулася 7 червня 1668 року. Гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький незадовго до того, очікуючи нападу військ Правобережного гетьмана Петра Дорошенка, збудував військовий табір. На 17 червня на Сербиному полі була запланована зустріч гетьманів для спільної військової ради. Однак усе завершилося несподіваними подіями.
Козаки Брюховецького перейшли на бік Дорошенка. Голову козацької держави на Лівобережній Україні було вбито. Дорошенка проголосили гетьманом обох берегів Дніпра. Проте вбивство Брюховецького під час переговорів не сприяло об’єднанню України. Частина полків Лівобережжя, дізнавшись про це, відмовилася підтримувати нового гетьмана. Згодом до них приєдналася Запорозька Січ, яка обрала власного отамана — Петра Суховія.
З часом Дорошенко остаточно втратив підтримку населення, козацтва й колишніх союзників. Україна після цього опинилася під владою Польщі, Московії та Османської імперії.
Полтавська битва 1709 року
Ця вирішальна битва Великої Північної війни під Полтавою відбулася 27 червня 1709 року. Вона стала поворотною подією в європейській історії. Російська армія під особистим командуванням Петра I завдала нищівної поразки шведським військам Карла XII та їхнім союзникам — козакам гетьмана Івана Мазепи. Бій проходив на правому березі річки Ворскли поблизу Полтави.
Варто зазначити, що на момент битви шведська армія була виснажена тривалим походом та браком постачання. До того ж король Карл XII не міг особисто керувати військом через поранення. Натомість російська армія була не лише добре укріплена й оснащена, а й переважала противника чисельно. На боці шведів було лише 17 000 боєздатних воїнів — 10 піхотних і 14 кавалерійських полків, а також корпус лейбдрабантів. Шведська артилерія у битві участі не брала. Поранений Карл XII перебував на полі бою на ношах, під охороною 24 найкращих гвардійців.
Полтавська битва почалася з атаки шведів на російські редути, однак ті зазнали великих втрат. Після кількох невдалих спроб прориву шведська армія була змушена відступити, але невдовзі потрапила в оточення. Основна частина шведських військ здалася, а сам Карл XII втік до Османської імперії. Іван Мазепа також залишив поле бою разом із королем.
Полтавсько-Кременчуцька операція
Полтавсько-Кременчуцька операція тривала з 26 серпня по 15 жовтня 1943 року. У ході цього етапу битви за Дніпро під час Другої світової війни було звільнено від німецьких військ Полтаву. Операцію проводили сили Воронезького фронту, і вона була спрямована на визволення центральної частини Лівобережної України. Червона армія почала форсування Дніпра та розпочала стрімкий наступ після успішного завершення Харківської наступальної операції у серпні 1943 року. Головним завданням радянських військ було прорвати оборону противника та створити надійні плацдарми для подальшого наступу на Київ.
Операція розпочалася 22 вересня потужною артилерійською підготовкою, після чого в наступ пішли радянські війська. У запеклих боях бійцям Червоної армії вдалося заволоділи Полтавою. Бої за місто були дуже жорстокими. Німці планували оборонятися до останнього, намагаючись зупинити радянських солдатів на підступах. Для цього на правому березі річки Ворскла були підготовлені потужні оборонні рубежі. Штурм почався близько 19 години 22 вересня, а до ранку Полтаву було звільнено.
У ході Полтавсько-Кременчуцької операції також було звільнено місто Кременчук — це сталося 29 вересня. Особливою складністю для радянських солдатів було форсування Дніпра — природної водної перепони, укріпленої противником. Попри це, війська Червоної армії з боєм захопили та розширили кілька плацдармів на правому березі річки.
У результаті операції було остаточно знищено німецьку оборону на середній течії Дніпра, а також створено сприятливі умови для визволення Києва, яке відбулося вже в листопаді 1943 року.