Як полтавці рятували євреїв під час Другої світової війни?

Під час нацистської окупації Полтави в 1941–1943 роках місто опинилося серед тих, де єврейська громада була майже повністю знищена. Однак на тлі терору й тотального контролю знайшлося дивовижно багато людей, які наважилися ризикувати власним життям, аби врятувати сусідів, колег і навіть зовсім незнайомих євреїв. Місцеві жителі були дуже сміливі. Полтавців не зупиняв той факт, що за переховування осіб єврейської національності німці негайно позбавляли людину життя. Далі на poltava.com.ua.

Німецька окупація Полтави

Коли стало зрозуміло, що втримати Полтаву неможливо, радянська влада поспіхом почала вивозити на схід усе, що могло мати значення для оборони країни. Попри те, що місто не вважалося стратегічним пунктом, який слід було утримувати за будь-яку ціну, бої за його підступи були запеклими. Вранці 18 вересня 1941 року німецькі частини увійшли до Полтави з боку Мачух та Розсошенців, просуваючись нинішньою Європейською вулицею. У період тимчасового безвладдя, коли місто ще не контролювала окупаційна адміністрація, полтавці неочікувано почали грабувати покинуті магазини й склади. Так люди намагалися запастися хоч чимось перед неминучим приходом війни до їхніх домівок.

Реакція містян на появу німецьких військ була неоднозначною. Частина зустрічала їх як «визволителів», сподіваючись, що зміна влади принесе звільнення від сталінського режиму, поверне втрачене майно й відкриє шлях до української державності. Інші, навпаки, відчували ненависть і безсилу лють, сприймаючи німецький наступ як жорстоке вторгнення, що ламало звичне життя та приносило нові жахіття. Водночас більшість полтавців зустрічала окупантів зі страхом і тривожним очікуванням. Люди добре розуміли, що за «новим порядком» прийдуть репресії, голод і насильство.

Полтавська область пережила три активні фази війни. Уперше — в серпні-жовтні 1941 року, коли німецькі війська, прорвавши оборону Південно-Західного фронту під командуванням генерал-полковника Михайла Кирпоноса, стрімко просувалися на схід, знищуючи все на своєму шляху. Вдруге — узимку 1943 року, під час тяжких боїв навколо Харкова, коли в зону бойових дій потрапили села Чутівського, Котелевського та Зіньківського районів. І втретє — у серпні-вересні 1943-го, після поразки німців під Сталінградом і особливо на Курській дузі. Частини вермахту, що відступали, котилися до Дніпра, залишаючи після себе зруйновані населені пункти та забираючи життя мирних жителів — найцінніше, що було в Україні.

Голокост у Полтаві

На початок Другої світової війни у Полтаві проживало понад 22 тисячі євреїв. Це була одна з найбільших громад Лівобережної України. Майже половина з них загинула в роки нацистської окупації. Історія злочинів, скоєних у місті, сьогодні відтворюється за документами, свідченнями очевидців та матеріалами Полтавського краєзнавчого музею.

Після приходу німецьких військ окупаційна влада створила єврейський комітет, який мав провести реєстрацію єврейського населення. Проте навіть формальні процедури «обліку» відбувалися паралельно з масовими вбивствами. З 4 по 30 жовтня 1941 року солдати зондеркоманди 4b розстріляли 723 особи, а з 31 жовтня по 5 листопада — ще 137 євреїв. Усього в цей період було вбито 860 полтавців.

Наступним кроком стала підготовка до масштабної акції знищення. У місті розклеїли листівки, текст яких повністю повторював оголошення, що передували трагедії в Бабиному Яру. У них євреїв зобов’язували з’явитися 23 листопада 1941 року на кінцевій частині вулиці Пушкарівської для «переселення», узявши з собою документи, цінності, теплий одяг і продукти. За неявку або спробу переховування погрожували негайним розстрілом — як самим євреям, так і тим, хто наважиться їх укривати.

23 листопада Полтава пережила власний Бабин Яр. Розстріли проводили виконавці під командуванням Пауля Блобеля — ті самі, що керували вбивствами в Києві. Людей спочатку відводили на територію старого цвинтаря, де в них відбирали речі й одяг, а потім групами по 20–30 осіб підводили до старого тиру й розстрілювали. Відомо, що вбитих та поранених скидали до протитанкових ровів, розташованих поруч. Того дня було знищено 1538 осіб. Речі загиблих передали бургомістру — для розподілу переважно серед етнічних німців.

Політика терору супроводжувалася руйнуванням міської інфраструктури: погромами, знищенням будинків, господарського майна, продовольчих запасів, грабунком заводів і фабрик. Інструментом переслідування та розпалювання ненависті служила й окупаційна преса. Газета «Українське слово» закликала до боротьби з єврейським населенням, а «Голос Полтавщини» зображував нацистів «визволителями» від так званого «жидобільшовизму». На шпальтах газет публікували списки «розшукуваних», заклики доносити на тих, хто переховується, і «допомагати» німецькій владі.

Точна кількість загиблих полтавців єврейського походження досі не встановлена. Відомо, що розстріли невеликих груп тривали в місті й у 1942–1943 роках. За даними краєзнавчого музею, за час окупації в Полтаві було вбито понад 2500 євреїв — цілий світ, знищений на очах у міста.

Ті, хто наважився на порятунок: як полтавці переховували євреїв

Попри атмосферу страху, доносів і смертельного ризику, мешканці Полтавщини нерідко наважувалися переховувати євреїв, рятуючи їх від неминучої загибелі. За словами кандидатки історичних наук Тамари Жалій, найчастіше на цей крок йшли селяни, учителі та радянські військовополонені — ті, хто мав можливість сховати людину й при цьому володів достатньою сміливістю, щоб порушити накази окупаційної влади.

Сільське населення регіону, традиційно аграрне, мало певні можливості для таємного укриття. У господарствах були риги, глибокі підвали, підпільні ями — місця, куди можна було сховати людину на тижні. Водночас селяни ризикували не менше за інших: сусіди писали доноси, а покарання за допомогу євреям було однозначним — розстріл. Втім, саме сільські родини часто ставали останнім прихистком для тих, кого вели на загибель.

Особлива роль належала педагогам. Престиж учителя та довіра, якою вони користувалися в громаді, давали їм певний простір для дій — дозволяли ховати дітей, оформлювати документи, домовлятися про тимчасовий прихисток у знайомих чи родичів. Їхній авторитет ставав захистом — хоч і крихким — від підозр німецької влади та колаборантів.

Історики зазначають, що випадки порятунку були не просто проявом співчуття — це були акти свідомого самопожертвування. Тамара Жалій наводить розповідь журналістки Віри Чазової про жінку, на ім’я Надія. Коли колону євреїв вели на розстріл, вона буквально вирвала з рук долі маленького хлопчика — підняла його на очах у всіх, забрала і сховала у своєму будинку. Сусіди неодноразово доносили на неї, але вона продовжувала ховати дитину, розуміючи, що в разі викриття їх обох чекала смерть.

На знак визнання таких вчинків ізраїльський Меморіальний центр «Яд Вашем» надає звання «Праведника народів світу» — найвищу нагороду для неєвреїв, які рятували євреїв у роки Голокосту. Цим званням були відзначені 36 мешканців Полтавщини, але історики кажуть, що таких випадків порятунку було значно більше. І кожен із них — це окрема історія мужності, вибору та людяності в нечуваних обставинах.

Пам’ять, яку не можна втратити

Історії полтавців, які рятували євреїв у роки окупації, — це не лише свідчення трагедії, а й доказ сили людського вибору. На тлі масових розстрілів, зруйнованої інфраструктури, щоденного страху й тотальної пропаганди знаходилися люди, які не дозволили собі стати частиною машини знищення. Їхні вчинки рідко ставали відомими сучасникам і ще рідше — відзначалися нагородами, але саме завдяки їхнім зусиллям вдалося зберегти життя тим, кого нацистська система вважала приреченими.

Сьогодні пам’ять про загиблих і рятівників бережно зберігають музеї, архіви, дослідники та родини тих, хто пережив окупацію. У Полтаві встановлено меморіальні знаки та пам’ятники, які розповідають про трагедію єврейської громади. Наукові роботи, свідчення очевидців та інтерв’ю нащадків допомагають повернути імена тим, хто загинув, і тим, хто ризикував усім заради їхнього порятунку.

Нагадування про Голокост у Полтаві — це не лише данина поваги минулому, а й попередження майбутньому. Історії тітки Наді, учителів, селян, робітників, які ховали людей у підвалах, стогах сіна, лікарняних палатах або власних домівках, нагадують: навіть у найтемніші часи людина здатна зробити вибір, який рятує життя іншому. І доки ці історії звучать, вони продовжують захищати нас від забуття — найнебезпечнішого союзника будь-якої тиранії.

Джерела:

1. https://zmist.pl.ua/news/lystivky-z-vymogamy-pryjty-na-rozstril-yakoyu-bula-poltava-v-chasy-golokostu 
2. https://suspilne.media/poltava/239395-ce-rozstril-poltavskij-kraeznavec-pro-poratunok-evreiv-u-casi-drugoi-svitovoi-vijni/
3. https://suspilne.media/poltava/1017687-dola-takih-ludej-bula-viznacena-ak-ziteli-poltavsini-ratuvali-evreiv-pid-cas-golokostu/
4. https://kolo.news/category/suspilstvo/22324