Друга світова війна принесла чимало страждань українським містам і селам, і Миргород не став винятком. У вересні 1941 року місто було окуповане німецькими військами, що стало початком важкого періоду для місцевого населення. Окупаційний режим супроводжувався жорстокими репресіями, економічним виснаженням та боротьбою миргородців за виживання. Далі на poltava.com.ua.
Попри постійні загрози, містяни не втрачали сили духу, чинили опір загарбникам і допомагали підпільному руху. Ми дізналися, як виглядало повсякденне життя Миргорода в ті страшні роки, як мешканці міста боролися за свободу і що їм довелося пережити.
Україна напередодні Другої світової війни
Полтавщина, як і вся Україна, напередодні радянсько-німецької війни 1941—1945 років була знесилена голодомором 1932—1933 років та більшовицьким терором другої половини 1930-х років. Населення Полтавської області припинило опір радянській системі та перетворилося на покірну масу будівельників «світлого комуністичного майбутнього». Тим часом народ очікували нові трагічні події.
Друга світова війна вважається найстрашнішою в історії людства. Вона знищила мільйони людей. Одні загинули на полях битв і в концтаборах, інші стали жертвами окупаційного режиму на рідній землі. Нацистські війська не лише знищували українські міста та села, але й розстрілювали беззахисних жінок, дітей та літніх людей. При цьому здорові юнаки та дівчата насильно вивозилися на каторжні роботи до Німеччини, Австрії та інших країн.
18 вересня 1941 року німецькі війська захопили Полтаву, а вже 13 жовтня вони окупували всю Полтавську область. На зміну комуністичному прийшов новий окупаційний режим, який діяв майже два роки. Коли стало зрозуміло, що Полтаву утримати не вдасться, з міста поспіхом почали вивозити все, що могло допомогти радянській армії. Керівництво СРСР не вважало місто стратегічно важливим, тому не планувало утримувати його за будь-яку ціну. Проте на околицях населеного пункту точилися запеклі бої.
Окупація Миргорода
Перші бомбові удари були нанесені по Миргороду 4 липня 1941 року. Через 84 дні після початку війни, у неділю, 14 вересня 1941 року, нацисти захопили місто. Радянська преса тоді повідомляла, що війська Червоної армії залишили Миргород після запеклих боїв.
Нацистська адміністрація поділила окуповані українські землі між кількома державами, які їй допомагали. 20 серпня 1941 року фюрер ухвалив указ про створення рейхскомісаріату «Україна». Країну було поділено на шість генеральних округів — генерал-бецирків, які, своєю чергою поділялися на менші адміністративні одиниці — крайсгебіти. Миргородщина увійшла до складу третього генерального округу.
Миргород став центром одного з крайсгебітів. Начальником окружної управи на Миргородщині у 1943 році був Гофман, а в районній — Гонце. Начальником крайсгебіту став Рюберг. Окрім окупаційної влади, на місцях створювалися також місцеві органи самоврядування — міська управа та поліція, які діяли під контролем окупантів. Бургомістром Миргорода став Харченко.
У селах нацистам допомагали старости, головним завданням яких було забезпечення порядку та організація постачання продовольства до Німеччини.
Як миргородці віднеслися до захоплення міста?
Прихід окупаційної німецької армії на територію Миргородщини був сприйнятий місцевим населенням неоднозначно. Значна частина суспільства з різних причин була готова до співпраці з новою адміністрацією. Для одних це був спосіб пристосуватися до нового життя, інші прагнули таким чином повернути собі майно, незаконно відібране в перші роки радянської влади. Треті — а таких було чимало — хотіли помститися ненависним комуністам, які в 1920-х та 1930-х роках проводили політику розкуркулення і примусової колективізації.
Ці події зруйнували тисячі як заможних, так і малих господарств, а також скалічили долі багатьох людей, яких було заслано до Сибіру, Казахстану і на Далекий Схід. Живим, незагойним болем у пам’яті українців залишався штучно створений комуністичною владою голодомор 1932—1933 років, який знищив мільйони працьовитих землеробів родючої української землі.
До 1941 року підросли діти тих, чиї батьки були репресовані та розстріляні в 1937—1938 роках. Пам’ять про це, а також про своє голодне сирітське дитинство, спонукала багатьох молодих людей до помсти. На Миргородщині тисячі людей були незадоволені кривавим комуністичним режимом. Багато з них свідомо йшли на службу в органи окупаційної адміністрації та поліцію.
Існувала ще одна частина суспільства, яка прагнула до досягнення вищих цілей: відновлення української державності, відродження національних цінностей, зруйнованих більшовицьким тоталітаризмом — віри, культури, літератури й історії. До цієї категорії населення належала й миргородська інтелігенція.
Прихований потенціал української нації завжди чекав зручного моменту для реалізації своїх ідей. В умовах німецької окупації миргородська національно-патріотична інтелігенція сподівалася зробити те, що було неможливо під гнітом сталінського терору: пробудити національну свідомість земляків і відродити їхнє прагнення до побудови незалежної держави. У Миргороді ще з часів «Просвіти» перших десятиліть XX століття і до кінця 1930-х років існував потужний центр національної культури.
З початком радянсько-німецької війни на Миргородщині формувалися кілька основних осередків українських національно-патріотичних сил. Історики вважають, що ідейно-організаційну основу деяких із цих структур було закладено ще виїзною групою ОУН, яка восени 1941 року почала свою діяльність у Миргороді. Однак її робота тривала недовго. Наприкінці жовтня частину групи викрили гестапівці й ліквідували разом із її керівником Миколою Лемиком.
Водночас багато жителів Миргородщини сприймали окупаційний режим як ворожий і руйнівний, адже він вдерся в їхнє мирне та спокійне життя. У відповідь на це чимало людей приєднувалися до партизанських загонів і вели самовіддану боротьбу проти нацистів.
Культурне життя миргородців у роки окупації
Окупаційна влада добре усвідомлювала роль церкви в житті українського народу, тому дозволила відкривати храми, переслідуючи при цьому власні інтереси та цілі — впливати на насторожене населення, яке неприязно ставилося до чужинців. Люди, почувши, що у них з’явилася можливість повернутися до традиційних і звичних релігійних обрядів, заборонених комуністами, взялися до відновлення ще вцілілих храмів. Місцеві художники та керамісти активно допомагали реставрувати церкви.
У січні 1942 року в Успенському соборі відновилося богослужіння українською мовою. Одна за одною на Миргородщині почали відкриватися нові церкви. Загалом, у Миргородському районі було відкрито 24 храми, більшість із яких були автокефальними. Місцева інтелігенція підтримала відновлення діяльності храмів.
У квітні 1942 року у Миргороді розпочала мовлення місцева радіостанція. Її діяльність була підпорядкована ідеологічним завданням окупаційної влади. Українські передачі транслювалися тільки у вечірній час — з 18:00 до 22:00. При цьому їхній зміст перебував під суворим контролем.
У місті працювала районна бібліотека, заснована ще 1861 року українським письменником Анатолієм Свидницьким. Щоправда, її приміщення було спалено 1943 року під час відступу німецьких військ. У липні 1942 року в будинку колишнього клубу МТС було відкрито громадську українську читальню. Німецька влада таким чином хотіла створити ілюзію, що піклується про місцеве населення.
На вулиці Гоголя, 134, уперше відкрився фотосалон Племенюка, де робили кольорові фотографії. Тут можна було сфотографуватися в українських національних костюмах.
У серпні 1942 року урочисто відкрили Миргородський краєзнавчий музей, частину експонатів якого було евакуйовано радянською владою 1941 року. Заклад відновили місцеві ентузіасти. Цю будівлю також було спалено під час відступу німців. Тоді було знищено багато історичних раритетів.
Голокост на Миргородщині
Особливо трагічною в роки війни була доля євреїв. На відміну від українців та інших слов’ян, яких здебільшого вбивали з політичних мотивів, представників єврейської громади вбивали лише за національною належністю. У Миргороді, згідно з переписом населення 1939 року, проживало 686 євреїв, а в Миргородському районі — 227.
Уже в перший день німецької окупації в місті нацисти вбили 12 євреїв. Наступною стала акція 28 жовтня — це був перший масовий розстріл у Миргороді. В акції брали участь солдати 3-го батальйону 190-го піхотного полку 62-ї піхотної дивізії та члени української допоміжної поліції. Нацисти діяли за стандартною схемою: вони розклеювали в місті наказ про те, що всі особи єврейської національності повинні з’явитися на базарну площу, взявши з собою всі наявні цінності та запаси продуктів на 2–3 дні.
Оскільки не всі євреї прийшли до місця збору, поліціянтам було віддано наказ перевірити всі єврейські квартири та доставити жителів на базарну площу силоміць. Майже всі поліціянти Миргородської поліції, а в ній служили понад 80 осіб, за наказом начальника Степана Дмитренка були вишикувані з гвинтівками на подвір’ї поліції. Потім їм оголосили, що вони повинні брати участь в арештах радянських громадян-євреїв та у конвоюванні їх на базарну площу, яка була огороджена парканом і перебувала під охороною німців, поліції та жандармів. Усіх зібраних на базарній площі євреїв під охороною привели до протитанкового рову та розстріляли.
3 листопада 1941 року в Миргороді загинули ще 168 євреїв. Наприкінці грудня 1941 року біля протитанкового рову розстріляли ще 20 євреїв із прилеглих сіл.
На Полтавщині протягом 1942 року підрозділ Таємної військово-польової поліції, який базувався у Кременчуці, вбивав у середньому 1–2 особи щодня. У Миргороді щоденна кількість убитих була значно більшою — до 7 осіб. За деякими даними, у місті Таємна військово-польова поліція вбила 1710 осіб єврейської національності, однак ця цифра залишається дискусійною.
У травні 1942 року німецькі поліціянти та жандарми розстріляли біля протитанкового рову ще 13 євреїв. Це були лікарі та годинникарі, яким вдалося вижити в жовтні 1941 року. Точна кількість загиблих євреїв у Миргороді під час нацистської окупації залишається невідомою.
Звільнення Миргорода
18 вересня 1943 року Миргород було звільнено військами 93-ї стрілецької дивізії, яка на честь цього отримала почесне найменування «Миргородська». Фашисти, відступаючи з міста, зруйнували електростанцію, школу, поліклініку, музей, млин, силікатний завод, залізничну станцію, пошту, готель і 128 житлових будинків.
Уже в травні 1944 року в Миргороді була підготовлена база для базування американських важких бомбардувальників та винищувачів супроводу, які брали участь в операції «Френтик». У ході бойових дій Другої світової війни та німецької окупації місто зазнало значних руйнувань, проте вже до 1950 року його було відновлено.