Вівторок, 24 Травня, 2022

Якою була Полтавщина під час Української революції 1917-1921 рр.?

В листопаді відзначається 100-річчя з подій Другого зимового походу, який ознаменував собою останню відчайдушну спробу розпалити тліючий вогонь багаття революції. Тоді, сто років тому невеликий загін вояків УНР під проводом отамана Юрка Тютюнника проник на територію України з ціллю підтримки й так невеликого та слабнучого партизанського руху. Бійці хотіли залучивши місцеве населення дійти аж до Києва, але їм на противагу вийшло вдесятеро більше військо “червоних” генерала Григорія Котовського. Далі на yes-poltava.com.ua.

У бою під Малими Миньками, що на Волині (що потім увійде в історію як Трагедія біля містечка Базар), армія рейдерів була вщент розгромлена. Небагатьом вдалося прорватися назад до Польщі, а з три сотні полонених українців після відмови продовжити службу у лавах Червоної армії, були засуджені до смертної кари. Неподалік місця бою їх усіх було розстріляно. Відомо, що бійці співали “Ще не вмерла України”, що століття потому стане державним гімном незалежної України. Це означало кінець Української революції – хорошого шансу на отримання самостійності, який був втрачений. Причин цьому було чимало, але слід розглянути, як відбувався перебіг революції саме на Полтавщині.

Яким був початок революції?

Варто спочатку відмітити, що в той час у самому розпалі була Перша світова війна, активною учасницею якої Україна й була. Щоправда, по різні боки барикад – західна Україна була під контролем Австро-Угорщини, союзниці Німецької імперії, що була разом з першою одним із агресорів, а східна, більша частина, були у складі Російської імперії. Вона ж, у свою чергу, була ворогом для Австрії та Німеччини, того й була союзницею для Франції та Британії. Тобто, українці фактично воювали один з одним по різні сторони світових коаліцій.

Довга та виснажлива для всіх учасників війна спустошила казну Росії й в ній почалися так звані “хлібні бунти”, що дуже швидко переросли у Лютневу революцію. Імператор Ніколай ІІ зрікся престолу, в Петрограді став діяти Тимчасовий уряд. В Україні вирішили скористатись такою нагодою та вирішили створити Українську Центральну Раду – законодавчий орган, який почав потроху відділяти Україну від російського лона. Відбулося це 3 березня 1917 року. Влітку були видані перші два універсали УЦР, які проголошували спочатку самостійність України, але поки у складі Росії. Перемовини з посланцями з Петрограду не увінчались успіхом- в Центральній Раді зажадали повної самостійності. В Росії, звісно ж, це не сприйняли.

В листопаді місяці в Петрограді стався ще один переворот – до влади приходять більшовики на чолі з Владіміром Леніним. Ці вже дивилися на це питання більш радикально й були готові поглинути Україну знову військовим шляхом. То ж, знайшовши підходящий момент, вони втілювати в життя свої загарбницькі плани.

А що Полтавщина?

Полтавщина тоді була однією з дев’яти губерній, що були на території України, й була значно більшою за нинішню територію Полтавської області. В її склад входили й Прилуки, й Канів, й навіть Переяслав, що на Київщині. Полтава за кілька років декілька разів переходила з рук в руки, й кожен загарбник встановлював тут свої порядки й закони. Тому, місцевим мешканцям було, звісно ж, дуже складно призвичаїтися до такої мінливої ситуації.

Полтавська губернія тоді була досить впливовою й з її земель вийшло чимало тодішніх військових, політичних чи громадських діячів. Одним з яскравих прикладів – Симон Петлюра, уроженець Полтави, вихованець Полтавської духовної семінарії (нині- Полтавська Державна Аграрна Академія), який зробив у Києві військову кар’єру, став у витоків Української революції, був воєнним міністром, членом Директорії УНР та кошовим отаманом Української Народної Республіки. До слова, губернським комісаром впродовж 1917-1918 років був Андрій Лівицький – видний політичний діяч в УНР, один з керманичів Директорії та керівник уряду УНР у еміграції після вбивства Петлюри. Тобто, Полтавщина відігравала в той буремний час дуже важливе значення.

Після проголошення Третім Універсалом Центральної Ради незалежності УНР, що відбулося 7 листопада 1917 року, нове, тепер вже комуністичне, керівництво Росії, яке скинуло під час “жовтневої” революції Тимчасовий уряд, побачило загрозу з боку української державності, то ж швидко було зібрано військо для атаки.

Перший наступ Червоної армії 

Невдовзі після офіційного утворення УНР, більшовицьке військо виступило з війною на нову державу. В грудні 1917 року армія комуністів виступила й почала поглинати по шматках Україну.

Не оминуло лихо, звісно ж, й Полтавський край. Оскільки Полтавщина лежала на шляху до Києва, то більшовицький удар вона відчула на собі однією з перших. Після того, як “червоні” поквиталися з українськими військами на Харківщині, створивши там тимчасовий центр квазіреспубліки – УРСР, “орда” пішла на Київ.

Коли війська генерала Михайла Муравйова рушили до Полтави по залізничним шляхам, війська УНР в більшості своїй були відкликані до столиці, щоб підтримати роззброєння київських заводів. Залишилося лише чоловік з 600, які підпорядковувались вищому керівництву УНР. “Червоних” у Полтаві ніхто й не чекав – розвідки в УНР не було, тому й не знали, як чинити опір і у яких формах. То ж, коли 19 січня 1918 року загін Муравйова, що прибув з Харкова ешелоном, висаджувався на Південному вокзалі Полтави, ця подія застала полтавців зненацька. При невеликому зіткненні з комуністами було вбито тільки одного червоноармійця, а декілька сотень юнкерів були захоплені в полон. В Полтаві ж загони Муравйова та Єгорова зібрались та об’єднались для подальшого походу на Київ.

Парадокс заключався ще й у тому, що до кінця січня на всю величезну територію Полтавщини тоді боєздатних та вірних Києву солдатів армії УНР було лише зо двісті чоловік. Низький бойовий дух, нестача припасів та епідемії, а також постійні внутрішні чвари та часто непрофесійне командування вкупі погано сказались на цілісності українського війська. Тому й вояки чинили слабкий опір й радше готові були відступити або здатися в полон. Такі ж нечисленні загони відстрілювалися від більшовиків в районі Решетилівки, Ромодану та Миргороду. Побіля останнього билися гайдамаки Волоха чисельністю лише у 150 чоловік, які й ті відступали Полтавською залізницею. “Червоні” провели наступ з боку Гребінки й група гайдамаків, не витримавши натиску тисячної армії більшовиків відступила. В останній тиждень січня з перемінним успіхом велася боротьба за Кременчук. Але в цілому УНР втратило свій контроль над Полтавщиною.

Дуже швидко Полтавщина опинилася у радянській окупації. Петлюра хотів провести контрнаступ на Гребінку й за можливості просунутись до Полтавщини, але через повстання та програну битву під Крутами йому це не вдалося. В лютому Центральній Раді через більшовицькі виступи довелося залишити Київ. Пізніше, “червоні” зайняли столицю УНР. Проте, боротьба ще продовжувалася – уряд України почав шукати собі союзника, щоб повернути собі повну владу над втраченими землями. Й він його знайшов – серед Центральних держав. 

Армія УНР відступила з Полтавщини в бік Києва, а з нього й до Житомира, що став тимчасовою столицею держави. Військо українське не мало на тоді в наявності сил та ресурсів, щоб відбити назад захоплені більшовиками міста. Під контролем УНР була Житомирщина, частини Київщини та Поділля. Вище керівництво України вирішило піти на перемовини до ворогів Росії – Німеччини та Австро-Угорщини. Воно жадало залучитися їх підтримкою, щоб повернути назад території УНР. 

Тому, вже 9 лютого 1918 року було підписано Берестейський мир між УНР та Центральними державами. За ним український уряд офіційно виходив з Першої світової війни, водночас Німецька та Австро-Угорська імперії визнавали УНР як незалежну й самостійну державу у межах своїх кордонів. Водночас, країни Четверного союзу зобов’язалися надати військову допомогу Центральній Раді у її боротьбі з Радянською Росією. У свою чергу, УЦР була зобов’язана давати своїм новоявленим союзникам продукти харчування, які були необхідні змученому у тривалій війні населенню. За десять днів армії Німеччини та Австрії перейшли через український кордон та звільняючи місто за містом попрямували в бік Києва та Полтави.

Початок контрнаступу

Після того, як німецько-австрійські війська розпочали свій похід на Україну задля підтримки уряду Центральної Ради, виявилося, що більшовицькі збройні формування є “Колоссом на глиняних ногах”. Лави “червоних” поріділи, військо було слабким та малоконтрольованим, чимало бійців довелося відкликати у інші райони колишньої імперії, де з все більшою силою розвивалась боротьба з “білогвардійцями”, прихильниками монархії. То ж, великих боєзіткнень з більшовиками Центральним державам вдалося уникнути. Вони швидко та ефективно просувалися по території України, без великих зусиль звільняючи українські міста.

Армії після боїв на околицях на початку березня захопили Київ. Одночасно з австро-німецькими союзниками до столиці увійшли й війська УНР. Майже всю визвольну роботу виконували саме тодішні європейські партнери України. Щоправда, виникали й конфлікти у рядах союзників: після взяття столиці одного з польових командирів УНР та корінного полтавця Симона Петлюру усунули від командування через неузгоджений з німцями та австрійцями парад на Софійській площі. Втім, бойові дії продовжувалися й війська просувалися у Полтавському напрямку.

Бої за Полтавщину

Вже біля станції Гребінка червоноармійці дали чималий опір наступаючим союзникам. Загін Кіквідзе налічував до 3 тисяч бійців з різних регіонів, й вони стримували наступ два дні. Одначе, 16 березня кавалерійський полк запорожців несподівано атакував Лубни й обхідними шляхами попрямував залізницею до Полтави. У самому ж місті почалася паніка й після появи інформації про наближення союзницьких військ, розпочалася евакуація з Полтави радянських формувань. Тому, ще 10 березня радянська влада залишила місто. Швидко Червона армія втратила й Кременчук. Одначе, у західних районах Полтавщини бої ще продовжувалися. 

Через те, що німці трохи загальмували свій наступ, щоб підтягнути важку артилерію й основні сили, радянська армія почала помилково це сприймати за слабкість свого супротивника, тому й організувала контратаки в районі Лубнів, Гребінки й Лохвиці. Втім, коли німці підтягнули ще більше сил, “червоні” вдалися до відступу й панічної втечі. Не допомогла й підмога, яка прибула більшовикам з Москви під Полтаву. Пробувши неподалік лінії фронту з десяток днів, комуністи, боячись вступати у відкрите протистояння втікли до Воронежа, де почали бунтувати. 

В районі станції Ромодан бойові зіткнення відбувались протягом 21-22 березня. Понад три з половиною тисячі більшовиків відбивали наступ німців та австрійців, але програли й в результаті ними були втрачені як і сам Ромодан, так і Хорол з Миргородом. Після цього вже настала черга й Полтави.

Незадовго до наступу на Полтаву, німецькі військові увійшли 25 березня до Кременчука. Запорожці атакували Полтаву “в лоб”, а німецька кавалерійська дивізія під командуванням генерала фон дер Гольца ударила з кременчуцького напрямку.  За три дні, 28 березня німці та запорожці уже зайняли полтавське передмістя. А наступного дня полк “червоних” козаків у складі до 600 осіб перейшов на бік запорожців, увійшовши у їхнє бойове формування. Замінивши червоні стрічки на папахах на жовто-блакитні пов’язки на рукава, вони обстрілявши своїх колишніх союзників на полтавській станції, вигнали залишки більшовиків з міста.

Що сталося після цього?

Німці пішли далі на Харків, й одночасно зачищався від більшовиків і південь України. Центральна Рада не змогла повноцінно виконати всі умови миру з німцями й австрійцями. Продовольства не вистачало, тому війська Центральних держав почало обеззброювати війська УНР. Дійшло до того, що 29 квітня вони розігнали Центральну Раду в день обрання Михайла Грушевського Президентом УЦР. Владу в Україні передали німецькому ставленику гетьману Павлу Скоропадському, а сама країна почала називатись Українська держава. Звісно ж, й на Полтавщині головували німецькі намісники. 

Але це продовжувалось зовсім недовго – в листопаді закінчилася Перша світова й Німеччина капітулювала. Тому, й Скоропадський залишився без підтримки. Німці з австрійцями вивели свої війська з України й це дало змогу новоствореній Директорії, яка прагнула відновлення УНР, скористатись таким шансом і почати перебирати потроху владу у свої руки. Одним із її головуючих був і полтавець Петлюра.

Після натиску Директорії 14 грудня Гетьманат пав, а Скоропадський виїхав до Німеччини. Однак, незабаром радянські війська знову активізували свій наступ й Полтавщина знову опинилася під ударом більшовиків. Радянсько-українська війна розпочалася з новою силою і Полтава знову ненадовго була окупована “червоними”. Місцеві мешканці випробували на собі дежавю – “червона чума” повернулася. Разом з репресіями, катуваннями та хаосом. Тому, це був ще не кінець історії боротьби між Україною та Росією.

Після повалення гетьманського режиму Директорія почала встановлювати свої порядки у відродженій Українській Народній Республіці. Спочатку її лідером був відомий письменник Володимир Винниченко, а в лютому 1919-го його замінив полтавець Симон Петлюра. Політична ситуація в Україні тоді була досить складною: на заході тривала боротьба між Західно-Українською Народною Республікою та Польщею, а східна частина, сама УНР,  весь час воювала з більшовиками. Практично уся територія країни була своєрідним “прохідним двором” – українські міста та регіони неодноразово переходили із рук в руки. Один тільки Київ 1919 року змінював свого господаря зо п’ять разів. Приблизно те саме було з Полтавою та усією губернією.

Разом з тим, українська влада обох республік вирішила об’єднати зусилля задля загальної боротьби за незалежність. Тому, 22 січня 1919 року в Києві під час урочистостей був прийнятий Акт злуки УНР і ЗУНР. Остання проголошувалася західною областю першої. Втім, даний акт був таким лише на папері: суперечки та різні пріоритети не дали об’єднатися двом молодим державним утворенням в один єдиний організм. ЗУНР, сконцентрувавши свою увагу на відбитті Львову та інших своїх територій не розумів суті й подробиць боротьби їх східних побратимів з “червоною” навалою зі сходу. УНР у свою ж чергу не бажали поки допомагати своїм західним сусідам, а відтепер і братам у боротьбі з поляками. Ситуація в Україні лише загострювалася.

Що відбувалося в цей час на Полтавщині?

На нашій землі новину про злуку мало хто чув. А хто якщо й чув, то дуже великого значення їй не надавав. Полтавська земля знову відчула на собі усі особливості окупаційного життя при більшовизмі. В грудні 1918 року розпочалася нова неоголошена радянсько-українська війна. “Червона рать” досить стрімко займала землі, а уже в січні наступного року була на Полтавщині. Як і минулої зимової кампанії Полтавську губернію обороняв генерал Петро Болбочан, який не зміг стримати наступ більшовиків. Поки велися запеклі бої в районі сіл Божкове та Свинківка, місцеві кримінальні елементи влаштували 17-18 січня єврейські погроми у Полтаві. Особливо тоді постраждав Поділ, а самі погроми супроводжувалися пограбуваннями магазинів і квартир. Тоді кількадесят людей постраждали, а кількох навіть було вбито. 

Вже зовсім скоро, 19 січня о шостій годині ранку більшовики заходять до Полтави. За місяць ними були проведені вибори до Полтавської Ради на класовій основі, щоб забезпечити собі перемогу.  Розпочата ще попереднього року націоналізація торгівлі та промислових підприємств викликликала з одного боку до їх закриття й масового безробіття, але з іншого вона відчинила двері для формування нового прошарку – величезної армії чиновників-управлінців, що в майбутньому стане “кістяком” для партноменклатури. Також усюди різко зросли ціни на предмети першочергового ужитку – протягом першого півріччя 1919 року вони зросли щонайменше у чотири рази. Заборона вільно торгувати хлібом викликала незадоволення у селян і спонукала їх до збройного супротиву більшовикам. Заможні люди потерпали від постійних поборів та податків. 

Частими були й відверті прояви бандитизму з боку більшовицької влади. Наприклад, у червні місяці чекісти увірвалися до Хрестовоздвиженського монастиря, позабирали останню худобу, винесли цінні реліквії, особисті речі, а ченця отця Ніла розстріляли в лісі біля Розсошенців. Також за особливим наказом “зверху” у міському театрі було арештовано і розстріляно відомого на той час співака та режисера Островського.

Так продовжувалося півроку, доки “совєтів” не викинули з міста бійці білогвардійської армії Денікіна. Вони теж були не проти поласувати українськими землями.

Останні моменти революції

Біла гвардія генерала Олексія Денікіна 

під час розгортання наступу на Москву й Київ, попрямували й до Полтави. Тут вони вже були 30 липня. За кількамісячне правління вони повернули землі власникам, відновили роботу заводів, однак все українське у них не сприймалося. Почалися переслідування українських рухів на місцині, бо українськість трактувалася “білими” прихильниками монархії як сепаратизм.

В той час Полтавщина стала осередком завзятої боротьби з новими господарями як з боку проукраїнських, так і з боку більшовицьких повстанських рухів. Вони кілька разів вдирались до Полтави, але отримували відсіч з боку “білих”, які до того ж ще й залучали до боїв в тому числі й курсантів Петровського кадетського корпусу.

Врешті, в ніч проти 11 грудня 1919 року “червоні” під час контратаки зайшли до Полтави. Денікінці втікли з міста. Схожа ситуація була й у інших містах України. А щодо Полтави, то тут у березні 1920 року більшовики провели чергові вибори й провели до Полтавської Ради слухняну більшість. Разом з тим, вони до кінця року завершили процес націоналізації підприємств, що призвело до спалаху безробіття, дефіциту товарів, їжі та ліків, а також голодування громадян. Також полтавці були нажахані звірствами чекістів, які в планах “воєнного комунізму” чинили репресії й тримали населення в страхові. Полтавська ЧК, до речі, знаходилася в будівлі тодішнього інституту шляхетних дівчат, нині це Полтавська політехніка.

Того часу у Полтаві жили такі видатні громадські діячі, як Володимир Короленко, Панас Мирний та багато інших. Обидва померли невдовзі остаточного приходу комуністів. Багато інтелігенції виїхало за межі Радянського Союзу, в місті, як і в області була повна розруха. Людей примусово заганяли на роботи через брак кадрів, закривали приватну власність та вводили продрозкладку на хліб та інші товари. Українські рухи з часом всі подавили, а Полтавщина перетворилась на один із осередків більшовизму.

Замість епілогу

Аналогічна ситуація була й по всій Україні. Хоч і петлюрівські війська разом з галичанами зайшли до Києва у серпні 1919-го, але дуже швидко їм довелося його вже у який раз полишити через появу білогвардійців. Зимування на Волинському плацдармі, перемовини з поляками в цілях єдиного походу на Україну, повернення до Києва, але вигнання звідти самими ж поляками через невиконання домовленостей підірвало цілісність армії УНР. Додали проблем і нестача набоїв, припасів, часті епідемії й зневіра в лавах українського війська. 

Врешті, залишки уряду УНР поїхали до Польщі, де були інтерновані й створений уряд у еміграції. Зимовий рейд Тютюнника, який завершився трагедією біля містечка Базар в листопаді 1921 року був останньою подією Української революції, що не склалася. Україна опинилася у лоні більшовицької Росії, а згодом увійде до складу СРСР. На цьому страждання українського народу не були завершені. Прийшла нова біда – перший Голодомор. Полтавщина теж від нього добряче постраждає.