Полтавщина — регіон із багатою історією, у якій є місце не лише видатним культурним та економічним досягненням, а й приголомшливим злочинам, що сколихнули суспільство. Різні епохи залишили свої гучні справи: від загадкових убивств і зухвалих пограбувань до резонансних махінацій і кримінальних драм, про які довго говорили не лише в регіоні, а й за його межами. Далі на poltava.com.ua.
У цій статті ми згадаємо найгучніші злочини Полтавщини. Ці історії приковували увагу, змушували людей боятися виходити на вулиці й ставали об’єктами інтересу правоохоронців, журналістів та істориків.
Полтавська відьма Наталка Кравченя – вбивця семи дівчат
На початку минулого століття в одному з глухих сіл Полтавської губернії почали зникати молоді дівчата. Спочатку зникла Марія Бурова, яку так і не знайшли. Незабаром зникла ще одна дівчина, а потім іще двоє. Коли безвісти пропала донька місцевого шорника, сільський староста поїхав до Полтави з вимогою розібратися в ситуації. На той момент у селі безвісти зникли вже сім дівчат. Жінки просто перестали виходити на вулицю.
До села відправили слідчого Миколу Солово з групою поліціянтів. Його зацікавив старий хутір неподалік від села, де жила таємнича Наталка Кравченя, яку місцеві вважали відьмою. Староста розповів, що вона виглядає на 20 років, хоча за документами їй уже 65. Жінка мала білосніжну шкіру, чорне волосся без сивини та яскраво-червоні губи. Її всі боялися, але деякі люди приходили до неї гадати.
Микола Солово запідозрив, що зниклих дівчат потрібно шукати саме в будинку Кравчені. Спочатку за оселею встановили таємне спостереження. Відьма займалася господарством і періодично їздила до міста. Усі, хто приходив до неї на ворожіння, завжди поверталися. Тоді слідчий вирішив провести обшук у її будинку під час її відсутності.
В оселі Наталки Кравчені стояла велика скриня. Слідчий зсунув її й почав копати під нею кинджалом. Незабаром він побачив дівочу руку зі срібним перснем на вказівному пальці.
Під підлогою поліціянти виявили сім знекровлених тіл. Саму відьму заарештували. Вона зізналася у вбивствах, утім стверджувала, що всі вони добровільно «попрощалися з життям».
Медична експертиза підтвердила, що жінці справді 65 років, однак її тіло виглядало на 40 років молодшим. Поліціянти пропонували відьмі розкрити таємницю в обмін на помилування, але вона відмовилася. За легендою, Наталку Кравченю спочатку доставили до Полтави, потім до Києва, а згодом — до Великої Британії для судової експертизи. За кордоном знайшлися люди, зацікавлені в її рецепті молодості, утім вона відмовилася розкривати секрет, навіть якщо це могло врятувати її від покарання
Злочин на Сорочинському ярмарку 1969 року
У 1969 році на Сорочинському ярмарку стався злочин, який став надзвичайною подією для всього СРСР. У Москві уважно стежили за розслідуванням справи про викрадення всього виторгу з каси — 30 000 рублів. Полтавським правоохоронцям вдалося схопити грабіжника менш ніж за тиждень.
Касирка Великосорочинського сільського споживчого товариства, на ім’я Галина вранці відкрила сейф і виявила його порожнім, хоча напередодні поклала туди інкасаторську сумку з виторгом з усіх торгових точок ярмарку. У сумці містилося приблизно 30 000 рублів — на ці гроші тоді можна було придбати шість автомобілів «Жигулі». Як з’ясувалося, виторг мали забрати інкасатори з Миргорода, але не встигли. Всі замки на сейфі залишилися цілими, слідів злому не було. Під підозру потрапили всі інкасатори, які працювали на посту останні п’ять років. Кожен із них міг мати дублікат ключів. Проте найбільше уваги слідчі приділили самій Галині.
Під час допиту з’ясувалося, що разом із Галиною проживає цивільний чоловік її доньки — Віктор із міста Костянтинівка Донецької области. Чоловік мав судимість. Донька з чоловіком раз на рік приїжджали до Галини. Вони заходили до неї на роботу й іноді допомагали закривати касу її ключами. Водночас касирка вважала зятя порядною людиною і не вірила в його причетність до злочину. Попри позитивну характеристику від тещі, слідчі вирішили перевірити Віктора.
Правоохоронці вирушили до Костянтинівки. Там вони поспілкувалися з дружиною підозрюваного — Зінаїдою — і повідомили, що її мати опинилася під підозрою. Жінка не хотіла вірити, що чоловік міг скоїти злочин, проте погодилася співпрацювати. Самого Віктора в Костянтинівці не було. Дружина повідомила, що він нібито поїхав у Житомир продавати мотоцикл, який успадкував від матері. Після цього чоловік планував заїхати до сестри в Миколаївську область. При цьому провідати тещу він не збирався.
До Миколаєва і Житомира вислали дві оперативні групи, однак підозрюваного там не виявили. Незабаром Зінаїда несподівано отримала від чоловіка грошовий переказ на 150 рублів. Гроші вилучили правоохоронці. За жінкою встановили спостереження. Незабаром Віктор повернувся додому. Один зі слідчих, за домовленістю із Зінаїдою, видав себе за її двоюрідного брата з Харкова. Оперативник мав викликати групу для затримання підозрюваного. Він запропонував Віктору сходити в магазин, біля якого «згадав», що забув сигарети, й повернувся додому. За рогом будинку була телефонна будка, звідки він викликав оперативників.
Прибувши до квартири, правоохоронці попросили чоловіка надати документи. Віктора відвезли до міського відділу міліції. Грошей при ньому не було, однак уже за пів години він у всьому зізнався. Виявилося, що вкрадені гроші Віктор сховав у камері зберігання на вокзалі. Зліпок ключів підозрюваний зробив приблизно рік тому під час візиту до тещі й навіть встиг перевірити, чи вони підходять до дверей.
Коли Віктор вирішив пограбувати касу, він приїхав до Великих Сорочинців, забрав ключі, які зберігав під собачою будкою у дворі тещі цілий рік, і попрямував до сільпо. Там чоловік дочекався, поки сторож піде до їдальні, спокійно забрав гроші, а потім замкнув за собою двері. Уже за кілька хвилин він стояв на зупинці, доїхав автобусом до Миргорода, а звідти — до Полтави, де купив костюм і валізу. Чоловік планував поїхати до Казахстану, але спершу йому потрібно було забрати вдома документи, тому він і повернувся до Костянтинівки.
Слідчим Віктор розповів, що зважився на злочин, оскільки дружина мріяла про автомобіль. Чоловіка засудили до 13 років тюремного ув’язнення без права на амністію. За чутками, свій термін він відбував у Республіці Комі, де й залишився.
Розбійний напад на Полтавський художній музей
У 90-х роках минулого століття Полтавський художній музей зазнав розбійного нападу. 18 березня 1997 року грабіжники в масках винесли з установи два експонати вартістю кілька сотень тисяч фунтів стерлінгів. Деякі подробиці цієї справи розкрив в одному з інтерв’ю колишній директор музею Кім Скалацький. За словами керівника, пограбування музею сталося після вбивства сім’ї антиквара Пенкіна. Цей злочин так і залишився нерозкритим.
Співробітники Полтавського художнього музею незадовго до нападу вирішили перевірити сигналізацію, яка виявилася несправною: у системі не працювала тривожна кнопка. Після ремонту директор попередив касирку, що вона завжди повинна тримати руки під столом, за винятком моментів видачі квитків, оскільки якщо щось станеться, вона не зможе їх опустити. Співробітниця довела цю схему до автоматизму.
Злочинці готувалися до нападу довго. Троє чоловіків кілька разів відвідували музей, уважно оглядаючи картини. Коли вони з’явилися знову, касирка зустріла їх як старих знайомих. Однак ті надягли маски та відкрили стрілянину по стінах. Оскільки напад стався вранці, одразу після відкриття музею, відвідувачів там не було. Касирка встигла натиснути тривожну кнопку. Те саме зробила працівниця у першій залі. Один із нападників наказав співробітникам лягти на підлогу, а двоє інших почали знімати картини. Ще один злочинець чекав за кермом автомобіля.
Прибиральниця Рая кинулася у двір по охоронця. Її крики про допомогу почув Кім Скалацький. Він забіг до кабінету та почав дзвонити знайомому міліціонеру в обласне управління міліції.
Картини «Натюрморт (Сніданок)» фламандської художниці Клари Петерс (1612) та «Нічний бій турків з хрестоносцями» Ежена Делакруа (1848) злочинці зняли прямо в рамах зі склом. Вибігаючи на вулицю, вони не помітили, що касирка кинулася до вікна, намагаючись розгледіти номер їхнього автомобіля. Дані передали до чергової частини обласного управління. Під підозру потрапили всі, хто мав бодай якийсь стосунок до картин, але незабаром стало зрозуміло, що жоден працівник музею до нападу не причетний.
Слідчі дійшли висновку, що експонати викрали з метою продажу за кордон. До розслідування долучилися працівники Інтерполу. Перші результати з’явилися лише через три місяці.
У червні 1997 року з центрального бюро Інтерполу у Великій Британії надійшло повідомлення, що британська поліція встановила місцеперебування викрадених картин. Британці самі зв’язалися з українською стороною після публікації замітки про напад на Полтавський художній музей у канадській пресі. Уже за три місяці вони вийшли на продавців картин. Серед них був лише один українець, четверо інших виявилися британцями.
Напад організували жителі Західної України, проте їх затримати не вдалося. Арештовані були лише продавці. Через кордон полотна перевозив українець.
В операції з повернення картин брали участь позаштатні співробітники поліції. Агенти під виглядом покупців вийшли на осіб, які намагалися продати полотна. Подейкують, що агенти настільки вжилися в роль, що в поліціянтів виникали сумніви, чи можна їм довірити гроші на оперативну закупівлю викрадених картин. Операція пройшла успішно.
У листопаді 1997 року Манчестерське регіональне відділення кримінальної поліції успішно завершило спецоперацію під кодовою назвою «Пакет». Злочинців затримали, а картини знайшли в камері зберігання залізничного вокзалу. Майже через два роки полотна повернули до Полтавського художнього музею.
У Полтавській області держава конфіскувала майно через знайдений скарб
У 1985 році на березі Кременчуцького водосховища біля селища Градизьк п’ятеро місцевих жителів виявили скарб із золотими та срібними монетами. Однак передавати знайдені коштовності державі вони не захотіли й узялися їх розпродавати. Полтавські правоохоронці шукали сліди цього скарбу в кількох областях України. З’ясувалося, що знахідка була не випадковою: старателі цілеспрямовано просіювали ґрунт після того, як верхній шар змивала вода. У цих місцях часто знаходили уламки дорогоцінних прикрас, які потім перепродавали або обмінювали. Пошукові роботи на березі Кременчуцького водосховища тривали з червня по вересень 1985 року. Окрім коштовностей, тут знаходили предмети історичної цінності, зокрема набір кам’яних наконечників для стріл і кам’яну матрицю для лиття сокир.
На той час усі операції, пов’язані з купівлею, продажем та обміном валюти й дорогоцінних металів, перебували виключно у віданні держави. Закон забороняв приватним особам здійснювати такі операції. Тому, коли до управління внутрішніх справ надійшла інформація про продаж золотих монет у Градизьку, на місце виїхали правоохоронці. Оперативники перевірили отримані відомості, встановили коло осіб, причетних до торгівлі монетами, та розпочали багатомісячну роботу з вилучення цінностей.
Під підозру потрапили п’ятеро осіб, які займалися продажем золотих і срібних монет. На суді вони пояснили, що не мали на меті спекуляції, а лише поповнювали власні колекції, а згодом вимушено продавали їх через матеріальні труднощі. Сліди проданих монет правоохоронці знаходили у колекціонерів у Києві та Рівному. Оскільки частина коштовностей уже була перепродана, підозрювані мали відшкодувати завдані державі збитки предметами, що належали до категорії антикваріату.
Під час обшуку у квартирі одного з колекціонерів у Києві слідчі виявили частину викрадених монет. Чоловік одразу визнав свою провину та просив провести вилучення якнайшвидше. Виявилося, що він боявся реакції дружини, яка невдовзі повернулася додому. Жінка сиділа на лавці біля під’їзду й здивовано запитувала, чи не її майно виносять з квартири.
Якби жителі Градизька передали скарб державі, вони отримали б компенсацію у розмірі 25% від його вартості. Проте вони не скористалися цим правом. Суд врахував їхні позитивні характеристики, відсутність обтяжувальних обставин, щире каяття, а також наявність у деяких із них неповнолітніх дітей. У підсумку з підозрюваних стягнули до державної скарбниці суми від 400 до 1900 рублів.
Рішення суду виявилося доволі м’яким. Підозрювані отримали покарання — від одного року виправних робіт за місцем роботи з утриманням 20% доходів до трьох років позбавлення волі з конфіскацією майна та відстрочкою виконання вироку на два роки.