Під час німецької окупації Полтава пережила один із найважчих періодів у своїй історії. Життя містян різко змінилося: було запроваджено комендантську годину та суворі обмеження на пересування, адміністративні та культурні будівлі перетворювалися на штаби й склади. Водночас жителі міста до останнього намагалися зберегти звичний уклад життя. Далі на poltava.com.ua.
Початок окупації Полтави
Полтава була окупована стрімко. Як розповіла в одному з інтерв’ю доктор історичних наук, доцентка кафедри історії України Полтавського педагогічного університету Людмила Бабенко, після оточення Києва просування німецьких військ углиб Лівобережної України зайняло всього кілька днів. На захоплення всієї Полтавської області ворогові знадобився тиждень. Уже до кінця вересня 1941 року під німецьким контролем опинилася майже вся Полтавщина. Полтаву оточили 18 вересня, що зумовило її швидку капітуляцію.
Вересень 1941 року був для полтавців особливо знаковим і насиченим подіями місяцем у контексті воєнної історії Другої світової війни. Для мешканців Полтави це був початок довгого періоду окупації, який тривав рівно два роки — з вересня 1941-го по вересень 1943-го. Такий довгий час під німецькою владою мав великий вплив на життя населення.
Людмила Бабенко розповіла, що в цей період змінювалася поведінка містян. Жителі намагалися пристосуватися до нових умов, вижити та зберегти звичний уклад життя. Проявлялися й різні форми колабораціонізму — співпраця з окупантами, спроби адаптуватися до нових правил. Водночас попри жорсткий контроль окупаційної влади, полтавці намагалися підтримувати національне, релігійне та культурне життя, організовували власні заходи й зберігали міську ідентичність.
Полтавці під час міжвладдя: грабежі магазинів і складів
У період міжвладдя, коли радянські війська вже відійшли, а німецькі ще не увійшли, Полтава опинилася в стані хаосу. Про це пише відомий полтавський історик Віктор Ревегук у книзі «Полтавщина напередодні війни». У той день жителі масово грабували магазини й склади, тягли додому все, що могли. Люди запасалися продуктами, одягом та іншими предметами першої потреби, намагаючись підготуватися до невідомого майбутнього.
Перед початком війни на Полтавщині діяли курси «Тсоавіахіму». Молодь проходила допризовну підготовку й активно готувалася до захисту країни. Коли розпочалася війна, близько 170 тисяч чоловіків із регіону були мобілізовані. Проте німці наступали дуже швидко, і не всі встигли потрапити до армії. Частина мобілізованих розійшлася по домівках, а для захисту міста були створені загони народного ополчення майже з 17 тисяч чоловіків, які не підлягали військовій службі.
Німецька окупаційна політика була жорстокою й расово спрямованою. У місті запровадили комендантську годину. Отримати смертний вирок можна було за найменші порушення. Крім того, полтавців активно штрафували старости. Підстави для покарання були найрізноманітніші — від використання нецензурної лексики до невиконання окупаційних доручень.
Водночас німецька влада повністю зберегла колгоспи, вважаючи їх «ідеальною формою експлуатації селян», хоча тепер їх називали «громадськими дворами». Це означало, що окупантам було вигідно підтримувати сільське господарство, одночасно перевіряючи населення та забезпечуючи продовольством свої війська.
Освіта та культурне життя
Окупаційний режим на Полтавщині мав два умовних етапи. До квітня 1942 року область перебувала під німецьким фронтовим командуванням, а потім була передана під контроль цивільної влади — рейхскомісара. На першому етапі у місті відкривалися українські школи та установи «Просвіти», при яких діяли драматичні гуртки, хорові колективи та бібліотеки. Працювали навіть вищі навчальні заклади, що дозволяло частково зберігати освітнє та культурне життя населення.
З приходом рейхскомісара почалися справжні утиски та терор. Юнаків від 16 років почали забирати на примусові роботи до Німеччини. Спочатку німецька влада закликала до добровільної мобілізації, але охочих було мало, тому почали проводити справжнє «полювання» на молодь. У результаті з України вивезли 2,5 мільйона молодих людей, а загалом із Радянського Союзу — близько 4 мільйонів. З Полтавщини забрали практично всю молодь, не залучену на фронті, що серйозно вплинуло на демографічний склад міста та області.
Попри суворий контроль, культурне життя у Полтаві не припинялося. Уже на сьомий день окупації запрацював драмтеатр. Першою виставою стала «Наталка Полтавка». Однак німецькій владі драматургія була малозрозуміла — їм більше подобалося оперне виконання. В оперному театрі працювало 275 осіб. До міста часто приїжджали представники інтелігенції з Харкова, рятуючись від голоду. Серед них був і відомий співак Борис Гмиря, який згодом зіткнувся з критикою за виступи перед німецькою аудиторією.
У місті відкрилися два кінотеатри, збільшився колектив драмтеатру, продовжували роботу бібліотеки та культурні гуртки. Полтавці, попри страх і обмеження, намагалися зберегти освітнє й культурне життя, підтримувати творчі ініціативи та зберігати зв’язок із національною культурою.
Каральні органи у Полтаві
Німецький окупаційний апарат у Полтаві спирався на густу мережу каральних органів: гестапо (таємна поліція), СД (служба безпеки), польову жандармерію та військові комендатури, розташовані в містах і на залізницях. Для забезпечення контролю та придушення будь-якого опору окупанти створювали спеціалізовані навчальні заклади, де готували шпигунів, диверсантів і чиновників окупаційної адміністрації.
Майже одразу після вступу нацистів у місто абверкоманда при групі армій «Південь» заснувала розвідувальну школу під кодовою назвою «Оріон». Вона розташувалася у будівлі колишньої профшколи шкарпетково-трикотажної фабрики на перетині вулиць Монастирської та Паризької Комуни. Школа мала кілька відділень, де готували розвідників, радистів та диверсантів. Для конспірації слухачів розкидали по різних районах міста, зокрема на території Хрестовоздвиженського монастиря. Контингент школи здебільшого складали радянські військовополонені, які не витримали знущань у концтаборах, злочинці та безробітні.
На початку 1942 року у Полтаві відкрилася школа підготовки поліцаїв. Також існували курси гестапо, слухачами яких ставали полтавці, що пройшли випробувальний термін у рядах допоміжної поліції. Там готували професійних розвідників та терористів, яких згодом скидали літаками на Кавказ, у райони Сталінграда та Казані.
Особливе місце в окупаційній системі займали концентраційні табори смерті. У Полтаві діяли чотири таких табори: у районі Полтавської школи №27, школи №7, Червоної казарми та в Гришковому лісі (мікрорайон Половки). На старому полтавському цвинтарі, у дворі школи №27 та за містом розстрілювали й закопували живцем тисячі мирних жителів. За документами, загинули близько 22 тисяч людей. Були повністю знищені пацієнти Полтавської обласної психлікарні — майже 1000 дорослих і 100 дітей. Близько 10 тисяч євреїв розстріляли в ярі між Пушкарівкою та Супрунівкою. Не уникнули розправи й мешканці табору ромів, що містився неподалік Білої гори на дорозі Полтава — Харків.
На місці масових розстрілів було встановлено пам’ятник «Скорботна мати». Щороку родичі жертв приносять сюди квіти та запалюють свічки пам’яті. Священнослужителі різних конфесій проводять біля пам’ятника заупокійні молитви.
Полтавське підпілля
Під час німецької окупації полтавці активно протистояли загарбникам, створюючи підпільні групи та організації. Серед відомих підпільників — Ляля Убийвовк, Сергій Сапіго, Борис Серга, Валентина Сорока, Леонід Пузанов та інші. Вони поширювали листівки з повідомленнями «Інформбюро», допомагали військовополоненим здійснювати втечі з концтаборів і рятували молодь від примусового вивезення на каторжні роботи до Німеччини. У різних підпільних групах налічувалося понад 150 учасників.
Одним з активних членів підпілля був Сергій Ільєвський. Його квартира слугувала явкою для зустрічей підпільників. 6 травня 1942 року гестапо заарештувало найбільш активних учасників організації, зокрема штаб «Нескореної полтавчанки». Усі заарештовані були розстріляні, серед них — Ляля Убийвовк. Після цього діяльність підпільної групи припинилася. Ляля Убийвовк у 1965 році посмертно нагороджена званням Героя Радянського Союзу. У 1967 році у Полтаві встановлено пам’ятник нескореним полтавцям, який став символом мужності та героїзму містян у роки окупації.
Вигнання нацистів із Полтави та всієї Полтавщини почалося після звільнення Харкова. Відступаючи, німецькі війська застосовували тактику «спаленої землі»: палили міста та села, руйнували інфраструктуру, гнали за Дніпро мирне населення та худобу.
Як полтавці реагували на звільнення Полтави
Полтава — величне та затишне місто, яке завжди викликало захоплення у мешканців і гостей. Але восени 1943 року вона виглядала майже не впізнаваною. Війна перетворила місто на суцільні руїни: будинки були спалені, вулиці завалені цеглою та уламками, металеві конструкції понівечені вогнем, а залишки фасадів зіяли порожніми вікнами. На багатьох будівлях були написи «Мін немає» або «Перевірено. Мін не знайдено», залишені саперами.
Атмосферу того часу передають спогади очевидців, збережені у фондах Полтавського краєзнавчого музею. Так, полтавка Тамара Семенівна Морозко писала: «Весь день виднілося місто, утопаюче в диму. Дим від нафти тягнувся на десятки кілометрів. Місто палало вогнем… Я з донькою на руках йшла вулицею Фрунзе. Коли перейшла вулицю Шевченка, почався спалений центр міста. Дитина впізнала знайомі місця і сказала: “Мамо, дивись, дірка. Я їх поб’ю!”»
Головний архітектор міста Лев Вайнгорт у своїх «Нотатках провінційного архітектора» описував центр Полтави як непрохідні гори цегли та щебеню. Серед руїн зустрічалися мешканці, які поверталися з навколишніх сіл, виходили з землянок та підвалів, збирали «будівельні матеріали» для облаштування житла. Іноді у зруйнованих будинках з’являлися засклені або заколоті дошками вікна, за якими ввечері мерехтіли вогники. Це був знак повернення життя до міста.
Згідно з актом від 10 жовтня 1943 року, загальні збитки, завдані нацистами Полтаві, становили близько 1 800 000 м³ будівель та установ. Із 700 тис. м³ державного житлового фонду половина була повністю знищена вогнем, решта — пошкоджена пожежами. Збитки комунальному господарству та доброустрою міста оцінювалися в 450 млн рублів за тодішніми мірками.
Повернення мешканців до зруйнованої Полтави відбувалося важко, але масово. Люди тягли за собою маленькі візки з дітьми та залишками майна в надії повернути звичний уклад життя. Попри жахи війни Полтава знову наповнювалася життям.
Джерела: