Полтавщина під час Першої світової війни

Перша світова війна рідко асоціюється з Полтавщиною, однак для регіону ці роки стали часом глибоких випробувань і змін. Мобілізація, економічний занепад, зростання національного руху та політичний хаос радикально змінили життя губернії, перетворивши звичний устрій на ланцюг драматичних подій, які підготували ґрунт для революції та майбутньої боротьби за українську державність. Далі на poltava.com.ua.

Полтавська губернія напередодні війни

На порозі Першої світової війни Полтавська губернія залишалася одним із найбільших і густонаселених регіонів Російської імперії. До її складу входило дев’ять повітів, понад три тисячі сіл і хуторів, а населення досягало майже трьох мільйонів осіб. Більшість мешканців були українцями за походженням і мовою, що формувало своєрідний культурний та соціальний образ краю.

Економічне життя губернії базувалося передусім на сільському господарстві. Полтавщина була одним із головних виробників зерна, особливо пшениці та ячменю, а також була відома розвинутим тваринництвом — зокрема, розведенням свиней і знаменитих українських сірих волів. Висока родючість ґрунтів і сприятливий клімат забезпечували стабільні врожаї, завдяки чому регіон відігравав помітну роль в експортній торгівлі. 

В губернії розвивалися млинарські підприємства, маслоробні, спиртові заводи, поступово зміцнювалася кооперація. Промисловість залишалася обмеженою, зосередженою переважно на переробленні сільгосппродукції. Полтавщина була типовим аграрним краєм.

Особливу роль у житті губернії відігравали земства — органи місцевого самоврядування, які опікувалися школами, лікарнями, дорогами, ветеринарною службою та соціальною допомогою. Полтавське земство вважалося одним із найактивніших і найпрогресивніших в імперії: воно відкривало бібліотеки, підтримувало вчителів, розвивало мережу земських лікарів і фельдшерів, упроваджувало агрономічні новації. Завдяки земствам губернія мала порівняно високий рівень грамотності та одну з найкращих в Україні систем земської медицини.

Попри зовнішній добробут, у суспільстві відчувалося напруження. Селяни все ще відчували наслідки реформи 1861 року. Землеволодіння залишалося нерівномірним: великі маєтки сусідили з бідними дворами, що породжувало соціальне незадоволення. У містах — Полтаві, Кременчуці, Лубнах — поступово зростали політичні настрої: діяли українські культурні товариства, гуртки ліберального та соціалістичного спрямування. Події революції 1905–1907 років не пройшли безслідно: увага до політики зросла, а віра в непохитність імперського порядку ослабла.

Коли в липні 1914 року Росія вступила у війну, мешканці Полтавщини зустріли цю новину по-різному. Влада очікувала патріотичного піднесення, але воно виявилося обмеженим. Ліберальні та консервативні кола підтримали мобілізацію, тоді як серед селян і робітників помітного ентузіазму не спостерігалося. Більшість сприйняла війну з тривогою — як тяжке випробування, яке забере в родин найпрацездатніших чоловіків і погіршить і без того непросте господарське становище.

Просування на фронті та політичні репресії

Перші місяці війни супроводжувалися стрімким просуванням російської армії на захід. Уже до кінця 1914 року війська Російської імперії зайняли всю Галичину аж до Карпат. Проте разом із військовими успіхами почала реалізовуватися нова політична лінія — курс на придушення українського національного руху на окупованих територіях. Заборонялася українська преса, закривалися школи та культурно-просвітницькі товариства, а діячів, які не встигли відступити вглиб Австро-Угорщини, насильно вивозили до Росії. Під особливим наглядом опинилася Українська греко-католицька церква, яку влада вважала ідеологічним «центром мазепинства».

Репресії торкнулися й власне українських губерній. На Полтавщині тимчасово закрили Український клуб, у Миргороді розпустили юнацький союз, а в Кобеляках за українофільство заарештували учнів комерційного училища. Попри тиск, місцеві громади намагалися відстоювати культурні права: полтавці навіть підготували протест проти політики уряду, який таємно передали за кордон.

Потоки біженців та їхній вплив на життя Полтавщини

Проте головним видимим наслідком війни стали не політичні переслідування, а величезні потоки біженців. Уже в 1914 році на Полтавщину хлинули мешканці Холмщини, Волині та особливо Грубешова, рятуючись від боїв, реквізицій і хаосу прифронтової зони. Місто та губернія стрімко змінювалися. Полтава, як писали сучасники, «замайоріла вивісками, написаними дивною руською мовою», що яскраво відображало культурне змішування та адаптацію приїжджих до нових умов.

Разом із людьми переїжджали й установи. У Полтаві розмістили Грубешівську гімназію та Віленське військове училище, яке поселили у будівлі духовної семінарії. За офіційними даними, уже в перший рік війни в губернії оселилися понад 20 тисяч біженців, а пізніше їхнє число майже подвоїлося: від 23 970 осіб наприкінці 1915 року до 48 551 людини влітку 1917-го.

Серед переселенців було чимало представників української інтелігенції — педагогів, адвокатів, громадських діячів. Вони активно включалися в життя місцевої громади, брали участь у культурних ініціативах, підтримували український рух, стаючи його природними лідерами. Попри тиск влади, саме завдяки їхньому впливу українське громадське та культурне життя у Полтаві та інших містах губернії не згасало, а лише набувало нових форм.

Потоки біженців стали для Полтавщини одним із найпомітніших наслідків війни. Вони принесли нові проблеми, нові ідеї та нових людей, які всупереч труднощам, зробили українське життя в губернії більш живим і активним, ніж раніше.

Організація допомоги фронту

Попри віддаленість від лінії фронту, Полтавщина стала одним із найбільш організованих та активних регіонів у наданні допомоги армії. Місцеві органи влади — губернське земство, повітові управи, міські думи — фактично на кожному засіданні обговорювали питання, пов’язані з війною. Рішення, ухвалені ними у 1914–1916 роках, відображали прагнення не лише підтримати фронт, а й пом’якшити соціальні наслідки війни всередині губернії.

З перших місяців бойових дій земство визначило кілька пріоритетних напрямів роботи: забезпечення сімей службовців, мобілізованих до армії; організація допомоги пораненим; участь у загальноросійських кампаніях зі збору коштів; допомога населенню Галичини; облаштування притулків; підтримка сімей сільськогосподарських старост; заснування стипендій для дітей георгіївських кавалерів; увічнення пам’яті загиблих. Ці рішення не залишалися лише на папері — губернія розгорнула масштабну практичну діяльність.

Так, вже у 1914 році на Полтавщині відкрили вісім лазаретів на 1550 ліжок. У 1915 році були орендовані ще два будинки під інфекційні лазарети на 200 місць, а для повітових земств виділили значні суми на облаштування епідемічних бараків. Завдяки цьому в містах губернії з’явилися нові стаціонари: у Кременчуці — на 120 осіб, у Ромнах — на 60, у Лубнах — на 100, у Золотоноші — ще на 100. Загальна мережа епідемічних бараків охоплювала 580 місць, що було величезним ресурсом для регіону.

Зростальні масштаби війни відображалися у земських витратах. На лікування поранених і хворих воїнів губернія витратила: у 1914 році — 256 578 рублів 39 копійок, у 1915 році — 416 141 рубль 40 копійок, у 1916 році (до 1 жовтня) — 315 000 рублів.

Підтримка біженців та постраждалого населення

В умовах масового руху біженців через Полтавщину земство приділяло велику увагу організації харчування та тимчасового розміщення людей. За постановою губернського комітету з допомоги біженцям від 8 вересня 1915 року в повітах почали діяти спеціальні харчові пункти. Кожен із них обслуговував до 2000 осіб на добу та близько 500 голів худоби — показник, що свідчив про масштаби організованої підтримки. До жовтня 1915 року такі місця функціонували у 45 населених пунктах губернії, від Гадяча та Золотоноші до Миргорода, Лохвиці та Пирятина. Вони забезпечували людей,  які рухалися з Київської губернії до Харківської, рятуючись від війни, гарячою їжею, водою та тимчасовим притулком.

Серед благодійних організацій особливо виділялося Полтавське відділення комітету її імператорської високості великої княгині Тетяни Миколаївни. Лише до 25 листопада 1915 року воно надало допомогу 1999 сім’ям біженців, забезпечуючи грошові виплати — як одноразові, так і щомісячні. Комітет створив у Полтаві дешеву столову, яка щодня годувала до 250 осіб, забезпечував переселенців одягом та взуттям, а також організував безплатне навчання у столярних майстернях, спеціально відкритих для вимушених переселенців.

Важливу роль у допомозі біженцям і пораненим відігравала церква. У Полтаві було створено єпархіальний комітет підтримки переселенців. Аналогічні структури виникли в кожному повіті губернії. Вони організовували збір пожертвувань, забезпечували людей одягом, житлом та духовною підтримкою.

Героїзм полтавців на фронтах Першої світової війни

Полтавщина зробила значний внесок у військові зусилля Російської імперії, і багато її жителів проявили мужність та героїзм на полях боїв. Тисячі полтавців воювали під чужими прапорами, віддаючи життя за державу, яка не завжди враховувала їхні національні інтереси. Так, лише серед вихованців Петрівського Полтавського кадетського корпусу кількість георгіївських кавалерів станом на 1915 рік перевищувала 40 осіб. Серед видатних земляків, які проявили себе на фронті та у військовій адміністрації, був Симон Петлюра, який у 1916 році став помічником уповноваженого Союзу земств, а також адмірал Іван Григорович, останній морський міністр Російської імперії, який походив із полтавських дворян.

Багато офіцерів та кадрів, що отримали військовий вишкіл під час Першої світової війни, згодом стали елітою українізованих військових частин УНР. Однак ціна цієї підготовки була надзвичайно високою: тисячі земляків загинули на фронтах, беручи участь у непопулярній війні. Реєстри загиблих у 1914–1917 роках регулярно публікувалися в губернській газеті «Полтавські губернські відомості». Загиблих ховали поблизу місць боїв, лише небагатьох доставляли в рідні краї. Поранених і хворих евакуювали в тил для лікування. 

На Полтавщині облаштуванню місць поховань приділяли особливу увагу. Полтавська міська дума передбачила окрему ділянку кладовища для загиблих воїнів, над кожною могилою встановлювали білий дерев’яний хрест з інформаційною табличкою, на якій вказували звання, прізвище, ім’я, по батькові та номер частини. До 1916 року на кошти губернського земства у Полтаві було встановлено 520 таких надгробків. Планувалося будівництво каплиць із кам’яними плитами та іменами загиблих, проте події 1917–1921 років завадили реалізації цих планів.

Перша світова війна завершилася 11 листопада 1918 року поразкою держав Четверного союзу, але її наслідки мали глибокий вплив на український народ. Розпад імперій, масові жертви та руйнування створили нову реальність, відкривши шлях для розвитку незалежної та соборної української держави.

Джерела:

1. http://www.old.zorya.poltava.ua/2014/07/31/poltavshhyna-u-pershij-svitovij-vijni/ 
2. https://chtyvo.org.ua/authors/Sarancha_Viktor/Ukrainskyi_natsionalnyi_rukh_na_Poltavschyni_pid_chas_Pershoi_svitovoi_viiny_za_dokumentamy_Derzhavn/ 
3. https://www.05366.com.ua/news/2142857/misceve-samovraduvanna-poltavsini-pid-cas-persoi-svitovoi-vijni
4. https://okrain.net.ua/article/organy-mestnogo-samoupravleniya-poltavskoj-gubernii-vo-vremya-pervoj-mirovoj-vojny-1914-1917-gg/
5. https://studies.in.ua/shpora-hukr/320-63-prichini-pershoyi-svtovoyi-vyni-ta-yiyi-nasldki-dlya-ukrayini.html
6. http://www.old.zorya.poltava.ua/2014/08/07/poltavshhyna-u-pershij-svitovij-vijni-2/ 
7. https://okrain.net.ua/article/stanovlennya-shpytalnoyi-merezhi-v-poltavskyj-guberniyi-pid-chas-pershoyi-svitovoyi-vijny/