Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році гетьманом України став Іван Виговський. Народ жив у несприятливих умовах. Затяжні конфлікти з Річчю Посполитою обтяжували економіку та погіршили життя селянства. Пересічні козаки не отримували грошей за службу. Гетьман заохочував військове керівництво та вельмож, залишаючи поза увагою потреби простих громадян. Назрівав соціальний вибух. Далі на poltava.com.ua.
Невигідна дружба
У 1657–1658 роках Полтавщина стала осередком козацького повстання проти Івана Виговського. Козаків очолили кошовий отаман запорожців Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. Повстанців дратувала як соціальна, так і міжнародна політика. Деякі українські історики вважають, що Виговський намагався досягти повної незалежності. Хотів протистояти впливу Москви та одночасно формувати рівноправні відносини з Річчю Посполитою.
За домовленістю з російським царем Виговський зобов’язався воювати з Кримським ханством, але робити цього не став. До того ж уклав перемир’я з Польщею. Мартин Пушкар не хотів дружити з Кримом, адже полтавці частенько навідувалися до татар за воєнною здобиччю. До того ж у Полтаві перебували татарські полонені, якби вони просто поїхали додому, полкова скарбниця не отримала додаткових грошей за в’язнів.
Полковник Пушкар, який, до речі, теж претендував на гетьманську булаву, відправив до Москви повідомлення: звинуватив Виговського в тому, що він хоче “продати Україну Польщі”. Схожу депешу написав отаман Яків Барабаш. Гетьман посварився із запорожцями теж. І знову-таки через мирну угоду з татарами.
Повернути “козацькі вольності”
За наказом гетьмана Ніжинський та Прилуцький полки блокували дорогу між Полтавщиною та Запоріжжям. Це було зроблено для того, щоб двоє союзників-бунтівників менше комунікували. Однак це діяння спричинило велике обурення на Полтавщині, адже Запоріжжя було стабільним ринком збуту аграрно-продуктових товарів полтавців.
До того ж Виговський спричиняв ще більший гнів, коли повернув своєму приятелю, польському магнату Юрію Немиричу, його колишнє майно: маєтки в Нових Санжарах, Кобеляках та інших поселеннях. А Немирич, відчувши владу, оголосив про нові податки та побори, а його методи управління нагадували про кріпацтво, що ображало представників волелюбного козацького роду.
Крім того, бунтарі вимагали повернути “козацькі вільності” — право виробляти горілку, без сплати мита полювати на звірів у лісах та займатися рибальством. А також вони бажали вільно їздити на Запоріжжя та обирати гетьмана за участю незаможних козаків.
Чи то заблукали, чи спокусилися
Конфлікт між полковником та гетьманом розгорявся. Пушкар відверто перестав коритися Виговському та об’єднався з Барабашем. Для оборони Полтави від гетьманських військ приїхали 600 запорожців. До того ж Пушкар поповнив лави свого полку селянами та міщанами.
Для упокорення бунтівників був відправлений один із гетьманських полків під командуванням Івана Богуна та 1500 сербських найманців. Ці війська мали з’єднатися неподалік Полтави та спільними силами здолати повстанців. Але серби чи то заблукали, чи то вирішили пограбувати дорогою невеличке найближче селище: вони повернули трохи убік. І пройшли повз Полтави, оголивши свій фланг.
Заколотники негайно скористалися цією обставиною. Частина війська Барабаша та Пушкаря непомітно вийшла з міста. І невдовзі 700 бійців, атакували ворога. Сили були нерівні: каральний загін гетьмана за чисельністю вдвічі перевищував групу повстанців, що наступала. Але стрімка та несподівана атака нівелювала перевагу.
Гетьманські найманці, втративши на полі бою 500 воїнів, відступили до Миргорода. Об’єднуватися з полком Богуна і знову йти в бій сил уже не вистачало. Виговський, дізнавшись про поразку, наказав солдатам піти з Полтавщини.
Поганий приклад для московитів
Пушкар був готовий до подальшої війни. Полковник, зібравши всі свої війська, вирушив у дорогу: він мав намір узяти штурмом гетьманську резиденцію та заарештувати Виговського. Однак 19 березня 1658 року Виговський відіслав до царя у Москву довірену людину із чолобитною: просив зупинити бунтівників.
І хоча московська влада привітно ставилася до гетьманської опозиції й не цілком довіряла Виговському, було вирішено не сприяти розбрату. Повстання мало антифеодальні риси. І цар цілком слушно вирішив, що таку зухвалість схвалювати необачно, адже вдалий бунт стане поганим прикладом для народних мас.
У результаті до полтавського полковника прибув гонець, який передав царський наказ: розпустити “своєвільне військо” й порозумітися з гетьманом. Пушкар був змушений відступити та повернутися до Полтави. Проте гетьман не хотів залишати безкарними неслухняних полтавців. Та й Пушкар, як і раніше, не підкорявся правителю козаків України.
Битва в літню ніч
Тим часом завдяки втручанню царя Виговський мав змогу відпочити та розробити план перемоги. Він створив союзницьку угоду з Кримським ханством, і звідти на допомогу гетьману вийшли майже 30 тисяч людей. Крім того, Виговський мобілізував вірні йому козацькі полки.
Об’єднані сили гетьмана та татар — майже 60 тисяч осіб — форсували Дніпро поблизу Кременчука та рушили на Полтаву. Пушкар вийшов назустріч противнику, проте дізнавшись про розмір ворожої армії, наказав своєму війську сховатися за стінами міських фортець. Півтора тижня воїни гетьмана намагалися подолати оборону та увірватися до Полтави.
Вирішальна битва сталася влітку 1658 року. Пушкар був упевнений, що раптовість знову допоможе йому перемогти. Вночі він наказав козакам вискочити з міста та атакувати табір гетьмана. До того ж він посилив штурмовий загін: у бойовій вилазці брали участь озброєні косами та сокирами селяни.
Атака виявилася успішною: бунтівники захопили передові позиції ворогів, що облягали Полтаву. У полоні ледь не опинився сам гетьман! Його врятувало те, що він не спав цієї ночі, проводячи нараду в одному з наметів. Воєначальник виявив неймовірну спритність. Схопився на коня і стрімко поскакав до резервних загонів татар, які потай розташовувалися за кілометр від фронтової лінії.
Полковник без голови
Проте тактичний успіх Пушкаря змінився поразкою. Ймовірно, зіграла роль зайва емоційність та недисциплінованість його бійців. Заколотників сп’янила перемога — у прямому та переносному значенні. Полтавці та запорожці почали грабувати похідний табір, їм дісталися великі запаси алкоголю. Численні бочки з вином були спустошені, боєздатність воїнів різко погіршилася.
А тим часом розлючений нахабним нападом Виговський, організував контрнаступ. Татарське військо разом із козаками гетьмана, що відступили, ще до сходу сонця завдало удару у відповідь. І розгромило повстанців. Пушкар бився пліч-о-пліч зі своїми ополченцями й загинув. Якийсь козак із війська гетьмана зарубав непокірного полковника. Відрізав голову від тіла. Цей трофей, насаджений на спис, підніс Виговському.
Незабаром після нічної битви гетьман із військом увійшов до Полтави. Частина повстанців на чолі з отаманом Яковом Барабашем вирвалася з оточення. Керівником Полтавського полку було призначено Філона Гаркуша. Однак на посаді він протримався недовго й поступився синові Мартина Пушкарю — Кирилу.
Ліквідація заколоту
Гетьманські війська та найманці, не задовольнившись падінням Полтави, робили каральні набіги на всьому краю. Грабували та вбивали мешканців, татари викрадали бранців. Деякі жителі Полтавщини чинили опір. Наприклад, тривалий час боронились козаки та міщани Зінькова, Гадяча, Веприка. Поблизу Глухова діяв півторатисячний загін, який очолював колишній сотник Полтавського полку Михайло Зеленський. Але все ж таки після поразки біля Полтави та загибелі Пушкаря почався спад руху. Великі загони повстанців було знищено.
Під час чергового походу Лівобережною Україною гетьману вдалося схопити Барабаша. Загін козаків, що його супроводжував, рухався зі Слобожанщини й був наздогнаний біля містечка Гоголів. Барабаша під посиленою охороною привезли до Чигирина. Після тортур його стратили.
Політика Виговського продовжилася підписаною у 1658 році Гадяцькою угодою про передачу деяких регіонів України під владу Речі Посполитої. Це запалило нові, ще гарячіші повстання народу. Виговський був змушений виїхати до Польщі.