У роки Другої світової війни Полтава була не лише містом, через яке проходили війська та лінія фронту. Завдяки вигідному розташуванню на великому залізничному вузлі вона стала одним із ключових центрів евакуаційної медицини, де щодня приймали сотні поранених бійців. Уже в перші місяці війни тут розгорнули мережу військових шпиталів, а лікарні, школи та інші громадські будівлі швидко переобладнували на лікувальні заклади. Після окупації міста система госпіталів припинила роботу, але місцеві медики продовжували рятувати життя військовополонених і цивільних навіть у надзвичайно складних умовах. Далі на yes-poltava.
Історія військових шпиталів Полтави — це насамперед історія людей, які працювали на межі людських можливостей. Лікарі, медсестри, санітари та добровольці цілодобово оперували, доглядали поранених, боролися з нестачею медикаментів і обладнання та нерідко ризикували власним життям. Дізнаємося, як була організована робота евакуаційних госпіталів у Полтаві, де вони розміщувалися, як змінювалася медична допомога під час окупації та який внесок полтавські медики зробили у порятунок тисяч поранених військових і мирних жителів.
Полтава на початку війни: чому місто стало госпітальною базою
З перших днів німецько-радянської війни Полтава перетворилася на один із ключових медичних центрів Лівобережної України. Цьому сприяло одразу кілька чинників. Насамперед місто було великим залізничним вузлом, через який проходили магістралі, що з’єднували Харків, Київ, Кременчук, Лозову та Донбас. Саме цими напрямками влітку 1941 року здійснювалася масова евакуація поранених із прифронтових районів у тилові області. Крім того, Полтава вже мала розвинену мережу цивільних лікарень, медичних навчальних закладів і кваліфікований лікарський персонал, що дозволяло швидко розгорнути систему військової медичної допомоги.
Після початку бойових дій Народний комісаріат охорони здоров’я СРСР разом із військово-санітарною службою розпочав створення мережі евакуаційних госпіталів у великих тилових містах. Уже в червні-липні 1941 року такі заклади почали діяти і в Полтаві. Їхнім головним завданням було прийняти поранених, яких доставляли санітарними ешелонами, провести сортування, виконати невідкладні операції та забезпечити лікування або підготувати військових до подальшої евакуації в глибокий тил. Госпіталі працювали практично безперервно, адже потік поранених зростав у міру просування фронту на схід.
Особливу роль у роботі госпітальної мережі відігравав Полтавський залізничний вузол. Саме сюди прибували санітарні поїзди з пораненими із західних областей України та районів запеклих боїв. На вокзалі організовували швидке розвантаження ешелонів, після чого поранених автомобілями або санітарним транспортом доправляли до госпіталів міста. Зручне транспортне сполучення дозволяло не лише приймати велику кількість поранених, а й оперативно відправляти тих, хто потребував тривалого лікування, до медичних закладів Поволжя, Уралу чи Сибіру. Саме тому Полтава стала важливою ланкою всієї радянської системи евакуаційної медицини.
Оскільки наявних лікарень швидко перестало вистачати, під госпіталі переобладнували найбільші громадські будівлі міста. Для цього використовували корпуси шкіл, технікумів, гуртожитків, адміністративних установ і санаторіїв, де можна було розгорнути сотні ліжок, операційні та перев’язувальні. Подібна практика була типовою для всього СРСР, але у Полтаві вона мала особливе значення через постійний потік санітарних ешелонів. Багато навчальних закладів із початком війни фактично припинили освітній процес, поступившись своїми приміщеннями медикам.
Попри те, що значна частина архівної документації про діяльність полтавських евакуаційних госпіталів була втрачена під час війни, збережені матеріали підтверджують існування розвиненої медичної інфраструктури міста вже в період окупації. Це свідчить, що саме довоєнна система охорони здоров’я та швидке розгортання госпітальної мережі влітку 1941 року стали основою для подальшої роботи медичних установ Полтави навіть у найважчі роки війни.
Евакуаційні госпіталі Полтави: як лікували поранених
Евакуаційний госпіталь — це спеціалізований військово-медичний заклад, у якому поранені отримували кваліфіковану допомогу після евакуації з прифронтової смуги. На відміну від польових госпіталів, евакогоспіталі мали стаціонарні операційні, лабораторії та сотні ліжок. Їхнім завданням було не лише врятувати життя, а й підготувати бійців до повернення в стрій або подальшої евакуації в глибокий тил.
Полтава стала одним із перших міст України, де масштабну мережу евакуаційних госпіталів почали розгортати буквально в день початку війни. Як зазначав в книзі «Друга світова війна 1939-1945. Полтавський вимір» краєзнавець, кандидат історичних наук Віктор Ревегук, уже до вечора 22 червня 1941 року в місті працювали 11 евакуаційних госпіталів. Протягом наступного місяця їх кількість і місткість продовжували зростати — під потреби військової медицини переобладнували майже всі лікарні та значну частину навчальних закладів. Найбільший госпіталь було відкрито в міській лікарні, де обладнали 600 ліжок для поранених.
Робота госпіталів була чітко організована. Після прибуття санітарного поїзда поранених доставляли до приймального відділення для медичного сортування. Найважчих одразу направляли в операційні, решті надавали допомогу в перев’язувальних. Хірургічні бригади працювали майже безперервно, а медсестри та санітари забезпечували цілодобовий догляд.
Попри те, що радянські війська залишили Полтаву у вересні 1941 року і діяльність евакуаційних госпіталів припинилася через окупацію, саме влітку 1941-го було закладено основу військово-медичної історії міста. За лічені тижні Полтава перетворилася на один із найбільших госпітальних центрів Центральної України, через який пройшли тисячі поранених.
Лікарі, медсестри та санітари: люди, які рятували життя
За історією військових госпіталів Полтави стояли конкретні люди — лікарі, медичні сестри та санітари, які у перші місяці війни змушені були працювати в умовах величезного навантаження, нестачі ресурсів і постійної загрози фронту. Вони не лише лікували поранених, а й ухвалювали рішення, від яких залежали сотні людських життів.
Одним із таких медиків був Ігнатій Григорович Синиченко. До початку війни він очолював дитячу лікарню Полтави, однак після 22 червня 1941 року став головним лікарем військового госпіталю. За спогадами підполковника у відставці Віктора Миколайовича Дмитренка, колишнього викладача Полтавського вищого військового командного інституту зв’язку, який майже півстоліття присвятив вивченню воєнного періоду, шпиталь розмістили на території обласної лікарні у дев’яти бараках. Разом із медичними сестрами Синиченко працював із пораненими військовими, які надходили з фронту. Коли постало питання евакуації, він організував вивезення частини пацієнтів у тил, однак через швидкий наступ німецьких військ повністю евакуювати госпіталь не вдалося.
Не менш складним було становище медиків цивільних лікарень, зокрема Полтавської психіатричної лікарні. Через місяць після нападу німецько-фашистських військ на Україну на території психіатричної лікарні створили військовий госпіталь для поранених радянських бійців під номером 3398. На момент окупації міста у вересні 1941 року там залишалося 1169 пацієнтів. Частина співробітників була мобілізована або евакуйована, однак заклад продовжував працювати. Після евакуації попереднього керівника лікарні Крапівкіна її очолила уродженка Решетилівського району Анна Леонтіївна Довгаль, яка намагалася забезпечити хворих у надзвичайно важких умовах окупації.
Лікарня залишилася без нормального постачання продуктів і медикаментів. Пацієнтів підтримували переважно коштом підсобного господарства, але цього було недостатньо. За свідченнями, наведеними дослідником Мілявським, Довгаль зверталася по допомогу до призначеного окупаційною владою головного лікаря міської управи Добровольського, однак отримала фактичну відмову. Через голод хворі почали масово помирати.
Наприкінці 1941 року нацистська влада розпочала підготовку до знищення пацієнтів психіатричної лікарні. Після звільнення Полтави у 1943 році у Гришковому лісі поблизу Пушкарівки (нині район Половки) виявили братську могилу з тілами людей у лікарняному та цивільному одязі. Розслідування встановило причетність до масових розстрілів службовців зондеркоманди 4Б, зокрема Фольгімлера та Райхерта.
Історії Синиченка, Довгаль та інших медичних працівників показують різні сторони роботи медиків Полтави у роки війни. Одні рятували життя поранених на фронті, інші намагалися зберегти життя цивільних пацієнтів в умовах окупації. Їхня праця стала частиною складної історії міста, де медицина у воєнні роки була не лише сферою лікування, а й боротьби за виживання.
Медична допомога під час німецької окупації: шпиталі, Червоний Хрест і порятунок полонених
Після захоплення Полтави німецькими військами у вересні 1941 року система радянських евакуаційних госпіталів, створена в перші місяці війни, фактично припинила існування. Частину медичних установ евакуювали, частина залишилася без необхідного обладнання та постачання. У нових умовах допомога пораненим і хворим значною мірою залежала від місцевих медиків, громадських ініціатив та підтримки мешканців міста.
Одним із головних осередків такої допомоги став шпиталь для військовополонених, відкритий у приміщенні напівзруйнованої Полтавської школи № 27. Його створення стало можливим завдяки ініціативі благодійниць Полтавського комітету Українського Червоного Хреста. Заклад розпочав роботу 26 листопада 1941 року.
Спочатку у шпиталі перебувало близько 350 військовополонених, однак уже з 1942 року кількість пацієнтів зросла майже до 1300 людей. Тут надавали медичну допомогу, організовували догляд за хворими та забезпечували їх гарячим харчуванням. Особливо важливою була допомога для поранених і виснажених полонених, які перебували у надзвичайно тяжкому стані.
При цьому шпиталь не отримував фінансування від німецької окупаційної адміністрації. Його робота стала можливою завдяки підтримці полтавців. Уже в перші п’ять днів після відкриття 160 мешканців міста зробили благодійні внески на суму понад 2 тисячі карбованців. Люди приносили продукти — борошно, крупи, бобові, олію, — а також одяг, взуття та білизну, яку використовували для догляду за пораненими.
Завдяки роботі медиків, працівників Червоного Хреста та допомозі населення вдалося значно покращити умови утримання військовополонених. За свідченнями, смертність серед пацієнтів поступово зменшилася — від початкових показників до 80, а згодом до 22–30 смертей на день.
Для частини вилікуваних полонених шпиталь ставав не лише місцем медичної допомоги, а й шансом уникнути подальшого ув’язнення. На вулиці Пролетарській Полтавський комітет Українського Червоного Хреста організував своєрідний пункт тимчасового перебування для тих, хто вже одужав. Звідти людей намагалися вивести з-під контролю окупаційної влади. Лише у грудні 1941 року завдяки діяльності комітету на волю вдалося допомогти вийти понад 300 полоненим-українцям.
Історія шпиталю у школі № 27 стала одним із прикладів того, як у роки окупації медична допомога у Полтаві зберігалася не лише завдяки офіційним установам, а й завдяки громадянській відповідальності. Лікарі, медичні працівники, члени Українського Червоного Хреста та звичайні мешканці міста створили систему підтримки для тих, хто опинився між фронтом і полоном.
Після визволення Полтави: нові шпиталі для фронту
Визволення Полтави 23 вересня 1943 року не означало завершення воєнних випробувань. Навпаки, після відходу німецьких військ місто стало одним із важливих медичних центрів для армії, яка продовжувала наступ на захід. Перед місцевими лікарями постало складне завдання — у найкоротші терміни відновити систему медичної допомоги та розгорнути госпіталі для тисяч поранених бійців.
За даними краєзнавчих досліджень Бориса Тристанова, після визволення у місті знову почали працювати евакуаційні госпіталі, зокрема № 346 та № 3780. Через нестачу спеціалізованих приміщень їх розміщували у пристосованих будівлях — школах, технікумах, фізіотерапевтичній та психіатричній лікарнях, а також окремих житлових будинках. Серед місць, де діяли медичні заклади, були приміщення на вулиці Козака, 8, будівля нинішнього Полтавського обласного архіву та колишня єврейська лікарня.
Одним із прикладів швидкого розгортання госпітальної мережі став евакуаційний госпіталь № 346. У короткий термін його потужність збільшили зі 100 до 300 ліжок, щоб приймати більше поранених із фронту. Медики працювали в надзвичайно складних умовах: через бойові дії та тактику «спаленої землі» міська інфраструктура була серйозно пошкоджена, не вистачало обладнання, медикаментів і кваліфікованих спеціалістів.
Попри труднощі, медична система поступово відновлювалася. За рік після визволення Полтави 5758 людей пройшли стаціонарне лікування, 15 897 мешканцям надали медичну допомогу вдома, а 250 317 осіб звернулися до поліклінік та амбулаторій. Для міста, яке щойно пережило окупацію і руйнування, це стало значним результатом.
Велику роль у підтримці медичної служби відігравали організації Червоного Хреста. На кінець 1944 року в Полтаві діяло 198 первинних організацій Червоного Хреста, які об’єднували понад 12 тисяч осіб. Вони готували санітарний актив, організовували допомогу лікарням і навчали населення. За цей період було підготовлено понад 6 тисяч осіб за програмою «Готовий до санітарної оборони», понад 2,5 тисячі — за програмою «Будь готовий до праці і оборони», створено 339 санітарних постів. Підготовку пройшли 60 медичних сестер, 45 із яких добровільно вирушили працювати на фронт.
Важливою частиною допомоги армії стало донорство. Після визволення міста 4057 полтавців здали для потреб фронту 1467 літрів крові. Серед активних донорів були робітник млина № 8 Петро Дробиш, який здавав кров 28 разів і передав загалом 13 літрів, домогосподарка Тетяна Гирченко, яка зробила 20 донацій і здала близько 9 літрів крові, а також друкарка обласного суду Віра Смолянинова, яка за 12 разів передала майже 5 літрів.
Полтавські госпіталі продовжували працювати до завершення війни, приймаючи поранених із різних ділянок фронту. Після закінчення бойових дій частину військових медичних закладів почали перепрофільовувати. З 1946 року на їхній базі створювали будинки відпочинку та спеціалізовані установи для ветеранів війни. Одним із таких закладів став обласний госпіталь ветеранів війни, який продовжує роботу в Полтаві й нині.
Відновлення медичної системи після визволення стало одним із найважливіших завдань міста. У складних умовах полтавські лікарі, медсестри, працівники Червоного Хреста та звичайні мешканці змогли створити мережу допомоги, яка забезпечувала фронт і підтримувала населення до завершення війни.
Джерела:
- https://poltava.to/project/6441/
- https://dumka.poltava.ua/poltavshchyna-pid-chas-druhoi-svitovoi-viyny-fakty-z-knyhy-mistsevoho-istoryka/
- https://fakty.ua/ru/170352-v-poltave-pod-monumentom-skorbyacshej-materi-prizvannym-uvekovechit-pamyat-pogibshih-v-gody-nemeckoj-okkupacii-pokoyatsya-ostanki-lyudej-umershih-v-xviii-xix-vekah
- https://gazeta.ua/articles/regions/_okupanti-rozstrilyali-585-paciyentiv-psihlikarni/1057436
- http://histpol.pl.ua/ru/poltava-istoricheskie-ocherki/repressii?id=3685
- http://poltavahistory.inf.ua/hisp_u_79.html
- https://zmist.pl.ua/news/znakovi-miscya-v-poltavi-chasiv-drugoji-svitovoji-viini/
- http://poltavahistory.inf.ua/hisp_u_111.html
- https://histpol.narod.ru/medicine/med-001.htm
- https://bastion.tv/tragediyi-poltavi-grishkin-grishkiv-lis_n71134
Військові шпиталі Полтави, Полтава у Другій світовій війні, Німецько-радянська війна, Військові госпіталі Полтави, Евакуаційні госпіталі Полтава, Полтавщина у роки війни, Військова медицина, Медики Полтави, Лікарі Полтавщини, Госпіталі Другої світової війни, Військовополонені у Полтаві, Український Червоний Хрест, Медична допомога у роки війни, Шпиталі для поранених Полтава, Госпітальна мережа Полтави