Полтавщина у битві за Дніпро: як жителі області брали участь у визволенні Лівобережної України

Наприкінці серпня 1943 року розпочалася битва за Дніпро — одна з наймасштабніших і найкривавіших стратегічних операцій Другої світової війни. Бойові дії розгорнулися на фронті протяжністю понад 1400 кілометрів, а загальні людські втрати обох сторін становили близько 2 мільйонів осіб. За різними оцінками, Червона армія втратила від 1,2 до 1,5 мільйона військовослужбовців убитими, пораненими та зниклими безвісти, тоді як втрати військ Вермахту та його союзників оцінюють у межах від 280 до 600 тисяч осіб. Далі на yes-poltava.

Полтавщина опинилася в центрі цих масштабних подій. Наприкінці серпня — у вересні 1943 року територією області наступали війська Воронезького та Степового фронтів: перші рухалися через північні райони у напрямку Києва, а другі — на Полтаву і Кременчук, щоб визволити область, вийти до Дніпра, захопити переправи та створити плацдарми для подальшого наступу. Участь у битві за Дніпро взяли тисячі жителів Полтавщини — на передовій, у партизанських загонах та в тилу, забезпечуючи визволення Лівобережної України.

Полтавщина на шляху до Дніпра 

Наприкінці серпня 1943 року Полтавська область опинилася в смузі наступу радянських військ під час битви за Дніпро. Територією Полтавщини діяли одразу два фронти. Воронезький фронт під командуванням генерала армії Миколи Ватутіна наступав через північні райони — Зіньківський, Опішнянський, Лохвицький та Гадяцький — у напрямку Києва. Водночас війська Степового фронту під командуванням генерал-полковника Івана Конєва просувалися до Полтави й Кременчука, маючи завдання розгромити німецьке угруповання, вийти до Дніпра, захопити переправи та створити плацдарми для подальшого наступу на Правобережну Україну.

Визволення Полтавщини відбувалося поступово. Першим районним центром області 6 вересня став Зіньків. Після запеклих боїв 9 вересня було звільнено Котельву, 12 вересня — Лохвицю, 17 вересня — Великі Сорочинці та Комишню. Уже 18 вересня радянські війська визволили Миргород, Лубни, Пирятин і Ромодан, а 19 вересня — Хорол і Гребінку. 23 вересня після важких вуличних боїв була визволена Полтава, а 29 вересня — Кременчук. До кінця місяця війська Степового фронту повністю очистили від німецьких військ лівобережну частину області та вийшли до Дніпра.

Визволення Полтавщини мало важливе стратегічне значення. Полтава залишалася одним із найбільших залізничних вузлів Лівобережної України, а Кременчук відкривав шлях до переправ через Дніпро. У міру просування військ інженерні підрозділи й місцеві жителі відновлювали залізничні колії, мости та дороги, забезпечуючи постачання військ, які готувалися до форсування річки. Уже 30 вересня 1943 року війська Степового фронту вийшли до Дніпра на ділянці від Кременчука до Дніпропетровська (нині місто Дніпро) й захопили перші плацдарми на правому березі.

Мобілізація жителів Полтавщини після визволення області 

Після визволення Полтавщини восени 1943 року розпочалася друга хвиля мобілізації місцевого населення до лав Червоної армії. Призов проводили у міру звільнення районів області військові частини та відновлені військкомати. До армії залучали чоловіків призовного віку, зокрема юнаків 1925–1926 років народження, а також військовозобов’язаних старших вікових категорій.

Мобілізація на визволених територіях мала свої особливості. Часто новобранці не мали достатньої військової підготовки, а частина з них потрапляла до чинних підрозділів уже після короткого навчання. З мобілізованих формували маршові роти, які направлялися на поповнення військових частин, що продовжували наступ у напрямку Дніпра. Через складну ситуацію на фронті нерідко траплялися випадки, коли поповнення використовували майже одразу після призову.

Особливо важким було становище жителів визволених територій, які майже два роки перебували під німецькою окупацією. Радянська влада ставилася до них із недовірою, перевіряючи колишніх військовополонених, оточенців і тих, хто залишався на окупованій території. Водночас для багатьох мобілізація стала можливістю повернутися до боротьби з нацистськими військами та зробити внесок у визволення України.

Тисячі мобілізованих із Полтавщини поповнили частини, які брали участь у наступі до Дніпра та подальших боях за Правобережну Україну. Серед них були піхотинці, артилеристи, сапери та представники інших військових спеціальностей. Їхня участь стала частиною великого людського внеску Полтавщини в битву за Дніпро.

Уродженці Полтавщини — герої битви за Дніпро

Битва за Дніпро стала одним із наймасштабніших випробувань для уродженців Полтавщини. Після визволення області у вересні 1943 року тисячі її жителів опинилися на передовій, а багато тих, хто воював ще з перших років війни, брали участь у форсуванні Дніпра в складі різних фронтів. Полтавці служили у стрілецьких, артилерійських, танкових, інженерних та авіаційних частинах, захоплювали й утримували плацдарми, забезпечували переправи та прикривали наступ із повітря. За мужність, проявлену під час Дніпровської операції, чимало уродженців області були нагороджені орденами та медалями, а деякі нагороджені найвищою на той час військовою відзнакою — званням Героя Радянського Союзу.

Одним із таких був Іван Федорович Литвиненко, уродженець села Попівці (нині Глобинська громада). У ніч на 22 вересня 1943 року старший сержант у складі передового загону механізованої бригади одним із перших переправився через Дніпро в районі села Зарубинці на Черкащині. Протягом трьох діб його підрозділ утримував захоплений плацдарм до підходу основних сил. Під час відбиття контратак Литвиненко знищив ворожий танк, а в наступних боях поблизу Григорівки — три кулеметні точки, гармату та значну кількість солдатів противника. За мужність і героїзм, проявлені під час форсування Дніпра, 17 листопада 1943 року йому було надано звання Героя Радянського Союзу.

Не менш яскравим є подвиг Демида Івановича Бабака, який народився в селі Савинці Оржицького району. Командир стрілецької роти пройшов бойовий шлях від Сталінграда до Дніпра. Після визволення Полтави та Кременчука його підрозділ отримав наказ форсувати Дніпро південніше міста й закріпитися на правому березі. Попри потужний вогонь противника, рота успішно переправилася через річку, відбила кілька контратак і втримала захоплений плацдарм до підходу основних сил. Під час бою Бабак особисто ставав за станковий кулемет, підтримуючи своїх бійців і відбиваючи атаки німців. 1 листопада 1943 року, під час боїв за розширення плацдарму, він загинув смертю хоробрих. За проявлену мужність офіцерові посмертно надали звання Героя Радянського Союзу.

Вагомий внесок у форсування Дніпра зробив і Василь Павлович Борисенко, уродженець села Бориси Глобинського району. Командуючи артилерійським взводом, він діяв у бойових порядках піхоти та вів вогонь прямим наведенням, знищуючи кулеметні точки, міномети й довготривалі вогневі споруди, які перешкоджали переправі радянських військ. Коли німецькі війська перейшли в контратаку за підтримки танків, артилеристи під його командуванням підбили кілька бойових машин. Навіть після контузії Борисенко залишався на позиції, особисто замінив пораненого навідника гармати та продовжував керувати боєм. Саме завдяки діям його взводу піхота змогла закріпитися на правому березі Дніпра. За цей подвиг 10 січня 1944 року Василеві Борисенку було надано звання Героя Радянського Союзу.

Серед героїв битви був і Михайло Лукич Величай, уродженець села Лютенька Гадяцького району. До війни він навчався у військово-політичному училищі в Полтаві, а на фронті став заступником командира 100-го гвардійського стрілецького полку. Наприкінці вересня 1943 року полк отримав завдання форсувати Дніпро та захопити плацдарм на правому березі. Підрозділ успішно виконав наказ і зміг розширити захоплену ділянку оборони до кількох кілометрів. Під час запеклих боїв командир полку двічі вибував зі строю, і щоразу Величай брав командування на себе, організовуючи оборону й контратаки. 30 вересня 1943 року він загинув у бою. Посмертно офіцерові надали звання Героя Радянського Союзу. Його ім’ям названо вулицю в рідній Лютеньці, а біля місцевої школи встановлено пам’ятник.

Свою вагому роль у Дніпровській операції відіграли й уродженці Полтавщини, які воювали в авіації. Одним із них був Олексій Гнатович Безверхий, уродженець села Андріївка Новосанжарського району. Після навчання в Полтавському автодорожньому технікумі та обласному аероклубі він став льотчиком-винищувачем. У боях на 2-му Українському фронті під час форсування Дніпра та Дністра він прикривав радянські війська з повітря, супроводжував штурмову авіацію, вів повітряні бої та здійснював розвідувальні польоти над позиціями противника. За роки війни Безверхий виконав 347 бойових вильотів, провів 47 повітряних боїв і особисто збив 15 ворожих літаків. Хоча звання Героя Радянського Союзу він отримав за сукупність бойових заслуг, його внесок у забезпечення успіху Дніпровської операції був вагомою частиною загальної перемоги.

Це лише кілька імен із великого переліку уродженців Полтавщини, які брали участь у битві за Дніпро. Насправді таких героїв були сотні. Вони воювали у піхоті, артилерії, танкових військах, саперних підрозділах, авіації та розвідці, брали участь у форсуванні річки, будували переправи, утримували плацдарми й забезпечували подальший наступ. Їхні подвиги є невіддільною частиною воєнної історії Полтавщини та нагадують, яку високу ціну заплатили жителі області за визволення України від нацистської окупації.

Тилова підтримка полтавців

Не менш важливим був внесок цивільного населення Полтавщини, яке працювало на своєрідному «невидимому фронті». Після визволення районів області місцеві жителі — переважно жінки, підлітки та люди старшого віку — долучалися до відновлення господарства та збору врожаю 1943 року. У складних умовах, за нестачі техніки та робочої сили, сільські господарства області забезпечували фронт продовольством — зерном, картоплею та іншими необхідними продуктами.

Полтавські підприємства та ремонтні майстерні поступово відновлювали роботу, допомагаючи армії ремонтом транспорту, відновленням озброєння та виготовленням військового спорядження. У Полтаві, Кременчуці, Лубнах та інших містах області працювали підприємства, які забезпечували потреби військових частин. Важливу роль відігравали залізничники: вони відновлювали колії, мости та транспортне сполучення, забезпечуючи рух ешелонів із військами, технікою та боєприпасами до фронту. Полтавський залізничний вузол був одним із важливих шляхів постачання військ на Дніпровському напрямку.

Тилова робота тривала одночасно з наступальними боями. Поки військові частини готувалися до форсування Дніпра, жителі області відновлювали промисловість, сільське господарство та транспортну інфраструктуру, зруйновану під час окупації.

Саме ця щоденна праця стала важливою частиною перемоги: без відновленого тилу, продовольства, транспорту та ремонту техніки наступ радянських військ на Дніпровському напрямку був би значно складнішим.

Полтавщина у битві за Дніпро: історичне значення та пам’ять

Битва за Дніпро стала для Полтавщини не лише сторінкою великої військової операції, а й випробуванням для всього регіону. У вересні 1943 року область опинилася на передньому краї наступу: тут проходили війська фронтів, формувалися й поповнювалися частини, працював тил, відновлювалися дороги та залізниці, а тисячі мешканців області вирушили на фронт. Солдати й офіцери, робітники й залізничники, хлібороби й медики — кожен робив свій внесок у спільну боротьбу за визволення України.

Саме через Полтавщину проходили важливі етапи наступу радянських військ на Дніпро. Звідси розгорталися операції зі звільнення Кременчука, Полтави та інших населених пунктів області, а згодом — підготовка до форсування однієї з найбільших водних перешкод Європи. За мужність під час цих боїв десятки уродженців Полтавщини були відзначені високими державними нагородами, серед них — Герої Радянського Союзу.

Пам’ять про ті події зберігається не лише у військових архівах і музейних експозиціях, а й у родинних історіях. У Полтаві та районах області встановлено меморіали, відкрито пам’ятники, іменами учасників війни названо вулиці. За кожним таким іменем — доля конкретної людини: солдата, який ішов у бій за дніпровський плацдарм; залізничника, який під обстрілами відновлював колії; жінки, яка в тилу вирощувала хліб для фронту.

Битва за Дніпро стала однією з найкривавіших операцій Другої світової війни, що забрала життя великої кількості людей. Для Полтавщини вона назавжди залишилася символом мужності, жертовності та незламності її жителів. Це історія не лише про великі армії й стратегічні плани, а передусім про людей, які у найважчий час зробили все можливе, щоб наблизити визволення рідної землі.

Джерела:

1. https://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe
2. https://poda.gov.ua/news/120272
3. https://mnk.org.ua/archive/pri-forsuvanni-dnipra-chvert-miliona-ukrajinciv-stali/
4. http://zorya.poltava.ua/druga-svitova-poltavskij-vimir/
5. http://poltavahistory.inf.ua/mans6_1u.html
6. https://zn.ua/SOCIUM/bronya_krepka_i_valentayny_nashi_bystry.html
7. http://poltavahistory.inf.ua/heroes_txt/babak_u.htm
8. http://poltavahistory.inf.ua/heroes_txt/borisenko_u.htm
9. http://poltavahistory.inf.ua/heroes_txt/velichay_u.htm
10. http://poltavahistory.inf.ua/heroes_txt/bezverhiy_u.htm
11. http://pkm.poltava.ua/ua/podii/1603-vizvolennya-teritoriji-poltavskoji-oblasti-vid-natsistskij-okupantiv.html
12. http://histpol.pl.ua/ru/poltavskij-rodoslov/malorossijskij-rodoslovnik
13. https://poltava.archives.gov.ua/publikatsiyi/55-vid-zvilnennia-poltavshchyny-do-zvilnennia-ukrainy-do-74-richnytsi-zvilnennia-ukrainy-vid-natsystiv

Битва за Дніпро, Полтавщина у Другій світовій війні, Історія Полтавщини, Полтава 1943 рік, Дніпровська операція, Форсування Дніпра, Воронезький фронт, Степовий фронт, Герої битви за Дніпро, Уродженці Полтавщини герої війни, Герої Радянського Союзу з Полтавщини, Полтавці на фронтах Другої світової війни, Тилова підтримка фронту, Битва за Дніпро 1943, Визволення Лівобережної України