Право бути містом: королівський привілей для Кременчука

Офіційною датою заснування Кременчука вважається 1571 рік. Однак цей населений пункт у XVI столітті вважали фортецею. Вона була збудована за наказом польського короля Сигізмунда для захисту українських земель від нападу кримських татар. А 8 січня 1635 року у Варшаві король Владислав IV надав так званий локаційний привілей, завдяки якому Кременчук став повноцінним містом. Далі на poltava.com.ua.

Новобудови та реформи

Локаційний королівський привілей вважався юридичним фундаментом для заснування міста. Привілей дарували на різних етапах створення чи розвитку населеного пункту в регіонах — локаціях. Наприклад, король дозволяв будівництво нових селищ на пустирях. Дозволялося проводити реформи в селищах, що вже були, тобто реорганізовувати адміністративну систему, покращувати побут мешканців та здійснювати інші зміни, що відрізняють місто від інших населених пунктів.

До того ж мешканці набували чітко визначеного міського права, яке в ті часи називали магдебурзьким. Ця юридична система сформувалася у XIII столітті в німецькому місті Магдебурзі та використовувалася в різних країнах Європи. Якщо місто набувало таке право, то його економічну діяльність та суспільно-політичне життя регулювала місцева влада, тобто органи самоврядування. Крім того, жителі позбавлялися впливу феодалів на суди та виробничо-комерційні підприємства.

Дослідники розрізняли локаційний привілей та локаційний документ. До першого відносили королівську грамоту, якою легітимізувалося запровадження магдебурзького права, а документ містив опис подробиць у житті міста. Історики називали локаційний королівський привілей “заохоченням, яке стимулювало економічне життя регіонів”.

Чаклунство — це злочин

Локаційний привілей визначав правила призначення міських чиновників та їхні посадові обов’язки. Керівником місцевої влади — бурмістром — ставав місцевий житель за наказом володаря, тобто фактичного господаря міста. За даними деяких дослідників, Кременчук на той час був переданий у власність польському ротмістру Стефану Руцькому.

Однак він призначав майбутнього “мера” з огляду на побажання інших людей. Мешканці складали список кандидатур — авторитетних особистостей, а з них Руцький вибирав найкомпетентнішого, на його думку, керівника. Так само призначали помічників бурмістра — сімох радників. Історики вважають, що місцеве самоврядування стало цілком доречним компромісом між центральним державним апаратом та регіональними громадами.

Міська влада називалася магістратом і мала судове, виконавче й законодавче право. Чиновники судили мешканців міста відповідно до норм згаданої магдебурзької юрисдикції. У переліку кримінальних правопорушень були перелюб, чаклунство та “підле отруєння”, тобто вбивство солодкими, замаскованими отрутами.

Ярмарок та толерантність

Важливою характерною ознакою, що відрізняє місто від села, був ярмарок. Цей захід свідчив про успішний соціально-економічний розвиток громади. Королівський привілей давав дозвіл на організацію ярмарків. Кременчук набув право на щотижневі торги в п’ятницю. Крім того, кременчуківцям дозволялося організовувати щорічні ринкові збори, які відкривали двічі: у день поминання Іоанна Хрестителя та під час святкування Стрітення.

Іноді в документах, що підтверджують привілей, зазначалася й тривалість ярмарків. Наприклад, згідно з локаційною грамотою, наданою Полоцьку в 1498 році, у місті відбувалися три річні ярмарки, кожен з яких тривав два тижні. Але такий термін історики визначали як максимальний. У Кременчуці час щорічних торгів встановлював магістрат, зазвичай святкові ярмарки шуміли 1–2 дні.

Громади за часів Середньовіччя були досить закритими соціальними формуваннями, простіше кажучи, чужинців тут не любили. Проте за новими, уже міськими, правилами місцеві жителі мали проявляти гостинність та толерантність. На ярмарку в Кременчуці дозволялося перебувати особам “будь-якого роду та нації”.

Деякі локаційні привілеї не передбачали прилюдні торги, але дозвіл на такі суспільно-комерційні дійства були даровані містам іншими документами. І це право захищала влада монарха. До того ж привілей передбачав для міста право будувати млин, винокурню, цегельню, воскобійню та інші господарські об’єкти, які давали місту прибутки.

“Вільні роки”

Завдяки локаційному привілею жителі Кременчука на 20 років звільнялися від сплати всіх видів мит та оброків, “хоч би як вони називалися”. Робилося це не через доброту. Можновладці хотіли заселяти міста “людьми гідними, купцями й ремісниками”. І для того, щоб залучити нових мешканців, створювали сприятливий економічний клімат.

Важливою особливістю локаційних привілеїв була вказівка кількості “вільних років”, упродовж яких місто звільнялося від різних оплат на користь власника. Тимчасовий діапазон таких фінансових “канікул” був досить широким. Наприклад, для Волині — 4 роки. А максимальну кількість отримав у 1585 році Переяслав — 30 років. Середній рядок фінансової вольниці — два десятиліття.

Були й інші пільги. В одному з локаційних документів можна прочитати: “Жителів, які володіють наділами, повністю звільняємо від обов’язку здачі вівса, курчат, сиру та яєць”. До того ж городянам дозволялося рубати дерева в найближчих лісах. Щоправда, полегшуючи фінансове навантаження, кременчуківцям водночас висунули додаткову вимогу. Оскільки місто на той час було прикордонним, то мешканців зобов’язали в разі нападу боронити його зі зброєю в руках.

Міжусобиці завадили розвитку

Кременчук набув разом із привілеєм згадане магдебурзьке право. Воно допомагало сформувати соціальну гармонію та нові традиції суспільства. Історія свідчить про економічне піднесення українських міст після залучення їх до європейської юридичної та комерційної культури. Розвиток самоврядування давав змогу максимально враховувати головні ментальні особливості регіонів України, не переносячи їх на загальнодержавний рівень.

Але скористатися цими перевагами кременчуківці не встигли повною мірою. У 1637 році Кременчук став яблуком розбрату — головною причиною тривалої міжусобної війни, в якій взяли участь магнати та вельможі Конєцпольський, Вишневецький, Потоцький та Немирич. Кожен з них хотів стати власником міста. А Стефан Руцький відмовився від своїх прав. Щоправда, він залишив за собою функцію адміністратора, який міг призначати міських чиновників. Потім Кременчук перейшов під владу козаків, а з 1667 року опинився в складі Російської імперії.

Документи про королівський привілей міста Кременчука було знайдено в першій половині XXI століття випадково серед актів галицького міського суду за 1647 рік, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові. До того часу не було інформації про отримання Кременчуком міського магдебурзького права. Але попри брак відповідних документів, Кременчук в історичній літературі згадувався як місто з 40-х років XVII століття.