Градоначальники Кременчука: від імператриці до революції

У 1785 році імперською владою було регламентовано діяльність місцевого самоврядування Кременчука. Почалося формування адміністративних структур, зокрема, міської думи. І звісно, з’явився “головний містянин”, як би зараз сказали, ефективний менеджер. Міський голова, він же мер, обирався жителями, як і в наш час. Й історичні метаморфози, які змінювали життя міста протягом століть, безумовно, впливали на діяльність градоначальників. Далі на poltava.com.ua.

Білі стіни та люди без носів

Згідно з новим регламентом, населення поділили на кілька категорій: обивателі-домовласники, купці трьох гільдій, іноземці та гості з інших міст, почесні громадяни та старожили міста. Кожна група обирала одного представника зі свого середовища. І він ставав членом міської думи. Потім обирали мера.

Цікаво, що в ті далекі часи право голосу мало тільки чоловіче населення Кременчука. Але не всі чоловіки могли стати електоратом, а тільки ті кому вже виповнилося 25 років. А ще кожен виборець повинен був мати особистий прибуток не менше 50 рублів на рік.

У Кременчуці вперше обрали міську думу в згаданому 1785 році. А мером став Степан Мільков. В історичних документах про нього збереглося небагато відомостей. Але добре відомо, що він відразу ж почав енергійно упорядковувати місто.

Центральну вулицю вимостили каменем, з будинків знімали очеретяні та солом’яні дахи, і монтували покрівельні перекриття з дощок. Стіни та пічні труби обліплювали шаром білої глини, біля воріт ставили ліхтарні стовпи. У приміській місцевості окультурили дику діброву, вона стала найкращим в Україні ландшафтним парком. Запопадливість мера пояснювалася тим, що імператриця Катерина II пообіцяла відвідати Кременчук. І вона це зробила у 1787 році.

Щоправда, дехто помічав і неприємні штрихи в портреті міста. Наприклад, один мандрівник, венесуелець, на прізвище Міранда, який гостював у Кременчуці взимку 1787 року, побачив огидне видовище. Під час відвідування цукрового заводу, він зустрів робітників-каторжників із відрізаними носами та тавром на лобі.

Міст через Дніпро

Серед членів першої міської думи був почесний, або, як тоді казали, “іменитий” житель Кременчука Федір Привалов — купець, підприємець, який брав участь у російсько-турецькій війні. У 1793 році його було обрано міським головою.

Головна його заслуга — поява мосту через Дніпро. Це важко уявити, але до інженерного розв’язання проблеми через річку доводилося переправлятися човнами. Річ у тім, що перший наплавний міст у 1789 році розібрали та відправили до Катеринослава, куди спрямували всі губернські установи. У 1797 році Привалов переконав багатого комерсанта Воронкова інвестувати в будівництво нового мосту.

Споруду, що з’єднує два береги, сконструювали зі 150 плотів, кожен із них був зроблений з 12 колод довжиною понад 10 метрів. Міст служив кременчуківцям майже 75 років до будівництва залізничної переправи. А Федір Привалов за старанність та підприємливість був нагороджений золотою медаллю.

Крім того, за часів мерства Федора Привалова на Торговому майдані вздовж Катерининської вулиці спорудили новий казенний будинок для працівників місцевого самоврядування. Кам’яний двоповерховий будинок Кременчуцької управи став справжньою окрасою міста. На першому поверсі облаштували крамниці, а на другому розташовувалася дума, магістрат, зал для виборів та суди.

Усі платили за дороги

Настало XIX століття, а з ним з’явилися нововведення в системі міського самоврядування. У цей час обирати мера мали право лише власники нерухомості, які сплачували місту податки. Усі інші мешканці Кременчука — робітники, ремісники, дрібні службовці — лише спостерігали за виборами.

Керівники міста, не лише мер, а й члени думи розпоряджалися місцевим бюджетом, стежили за санітарним станом вулиць, намагалися розвивати народну освіту, відповідали за пожежну безпеку та допомагали благодійним закладам. Фінансування бюджету відбувалося завдяки податкам та добровільним внескам філантропів. Міська дума збирала податок із нерухомості, але не більш ніж 1% від її вартості, а також обкладала даниною торговців та власників промислових підприємств.

У 1871–1874 роках мером Кременчука був Василь Ряхін. Відомо, що за цей час запровадили новий податок — городяни платили за регулярний ремонт доріг. А домовласники несли до державної скарбниці певну суму, яка залежала від рівня комфорту вулиці, де розташовувалася їхня нерухомість. Крім того, за проєктом інженера Струве протягли залізничний міст, з’явилася транспортна комунікація з Одесою та іншими чорноморськими портами.

У 1873 році відкрилося Олександрівське реальне училище. Купець Смирнов заповів Кременчуку 35 тисяч карбованців для підтримання міської системи освіти. Ці гроші чиновники використали для створення училища.

Місто покращало

Видатний громадський діяч Олександр Диздарьов обіймав посаду голови міста впродовж 10 років, починаючи з 1884 року. У цей період Кременчук причепурився та покращав. З’явилося багато скверів і бульварів з альтанками та пам’ятниками. Дерев’яні настили на вулицях замінювали на бруківки. З мурованих будинків вибудовували великі квартали.

Комфорт та краса сприяли розширенню торгівлі, до міста приїжджали гості з інших регіонів. Між Кременчуком та Києвом щодня курсували пароплави. Було залізничне сполучення.

Олександр Диздарьов — полтавський дворянин, вихованець кадетського училища — до обрання на посаду градоначальника був головою Кременчуцької земської управи та почесним мировим суддею. Члени міської думи розпорядилися, щоби портрет шановного мера завжди висів у залі засідань. Таким чином висловлювали пошану людині, яка багато зробила для розвитку міста.

У газетах тих років писали про Диздарьова як про ініціатора будівництва Троїцького храму. Фундамент церкви заклали на місці старовинного православного цвинтаря та величезного яру. А у 1893 році в приміщенні міської думи відкрилася громадська бібліотека з кімнатою для читання.

Емігрував до Європи

Нащадка купецької сім’ї Андрія Ізюмова обирали на посаду міського голови кілька разів. І майже 20 років він очолював місто. При ньому спорудили електростанцію та пустили рейками трамвай. Почали будівництво лікарні для бідних. Ізюмов ​​брав активну участь у багатьох благодійних акціях та допомагав громадським установам Кременчука.

На початку XX століття Кременчук стрясали бунти, економічну діяльність паралізували страйки. На зборах міської думи обговорювали непросту ситуацію. Деякі політичні діячі зауважували, що робітники протестують проти мізерних зарплат та поганих умов праці.

Навесні 1902 року понад 200 співробітників тютюнової фабрики підійшли до будівлі мерії, але були розігнані поліцією. У 1905 році в Кременчуці почався загальний страйк. Робітники захопили депо та телеграф. У місті оголосили воєнний стан. У результаті кілька сотень бунтівників заарештували. У 1916 році повстали солдати й втекли з казарм у найближчі ліси.

Після повалення царської влади, у березні 1917 року, пройшли вибори до ради робітничих депутатів, а наприкінці весни міську думу розпустили. Ізюмов ​​припинив свою діяльність у міській управі. Деякі історики писали, що колишній мер разом із сім’єю емігрував до Європи. Він став останнім дореволюційним керівником Кременчука.