Василь Тютюнник — один із найвідоміших і найшанованіших військових діячів періоду Української Народної Республіки. Уродженець Полтавщини, він пройшов шлях від офіцера Російської імператорської армії до генерал-хорунжого військ УНР — одного з тих, хто стояв біля джерел української державності на початку XX століття. У роки бурхливих революційних подій він проявив себе як талановитий командир, вправний стратег і відданий патріот, який присвятив життя боротьбі за незалежність своєї країни. Попри ранню смерть, ім’я Тютюнника назавжди залишилося в історії як символ військової честі, мужності та незламної віри в Україну. Далі на poltava.com.ua.
Ранні роки та військова служба Василя Тютюнника
Василь Тютюнник народився 17 липня 1890 року на хуторі Куторжиха (за іншими даними — у селі Єльках) Хорольського повіту Полтавської губернії в старовинній козацькій родині, коріння якої сягало гетьманського реєстрового війська. З дитинства він зростав у середовищі поваги до військової служби та українських традицій, що згодом визначило його життєвий шлях.
Середню освіту Тютюнник здобув у Хорольському чотирикласному міському училищі, де проявив наполегливість, інтерес до історії та військової справи. Згодом вступив до Тифліського піхотного юнкерського училища — одного з найкращих військових навчальних закладів Російської імперії того часу. Навчання закінчив 6 серпня 1912 року з відзнакою, отримавши почесні знаки «Відмінний стрілець із гвинтівки» та «Відмінний стрілець із револьвера», що свідчить про його високий професіоналізм та підготовку.
У двадцятидворічному віці, вже у званні підпоручика, він розпочав службу у 25-му Сибірському стрілецькому полку, який дислокувався в Миколаївці — Уссурійські на Далекому Сході. Там молодий офіцер швидко здобув авторитет серед товаришів по службі, удосконалював військові навички, проходив підготовку в офіцерській стрілецькій школі та готувався до вступу в Академію Генерального штабу. Часті відрядження дозволили йому ближче познайомитися з українським населенням Зеленого Клину — далеких східних земель, заселених вихідцями з України, що ще більше зміцнило його національну свідомість.
Втім, планам вступу до Академії Генштабу завадила Перша світова війна. Уже після зарахування Тютюнника відкликали до полку, і він вирушив на фронт. Його бойовий шлях пролягав через різні регіони — від Польщі до Білорусі. З жовтня 1914 року по літо 1917 року він перебував у чинній армії, демонструючи хоробрість і дисципліну. У 1915 році полтавець отримав легке поранення під час німецького обстрілу села Санток (нині територія Польщі), але невдовзі повернувся до строю.
Коли у 1917 році Академія Генерального штабу відновила роботу, Тютюнник знову планував туди вступити, однак цим планам завадили події Лютневої революції в Петрограді, які докорінно змінили життя Російської імперії та визначили подальшу долю самого Василя Тютюнника.
Служба Україні
Після розпаду Російської імперії та початку хаосу в армії Василь Тютюнник остаточно обрав шлях служіння незалежній Україні. Восени 1917 року його направили у відрядження до Української ради 2-ї армії, де він активно взявся за українізацію військових частин. За його наказом українські підрозділи залишили позиції на фронті та вирушили до Києва, щоб захистити Українську Центральну Раду. Лише небагатьом із них вдалося прорватися, проте саме вони відіграли ключову роль у придушенні російсько-більшовицького заколоту в столиці.
Після грудневих подій Тютюнник повернувся в Україну, де солдати обрали його членом Української ради 2-ї армії західного фронту. Згодом він очолив цей орган, однак після захоплення Києва військами Муравйова був змушений переховуватися на Полтавщині. Навесні 1918 року, коли влада Центральної Ради була відновлена, він знову прибув до Києва й вступив на службу до Генерального штабу військ Української Народної Республіки.
Попри штабну посаду, Тютюнник залишався передусім людиною дії. Сучасники описували його як високого, міцного офіцера з військовою виправою та спокійною, але рішучою вдачею. У Генеральному штабі він очолив оперативний відділ, який швидко став центром українського військового планування. На відміну від багатьох колишніх імперських офіцерів, які з недовірою ставилися до української державності, Тютюнник і його соратник Євген Мєшковський активно впроваджували українську мову та національні традиції у військове управління. Їхній відділ вважався одним із небагатьох по-справжньому українських у тодішньому військовому апараті.
Тютюнник вирізнявся здатністю швидко аналізувати складні ситуації та приймати нестандартні рішення. Він мав рідкісне поєднання рішучості, внутрішньої дисципліни та холодного розрахунку, що робило його цінним командиром.
Коли гетьман Павло Скоропадський проголосив федерацію з білогвардійською Росією, Тютюнник рішуче виступив проти цього курсу. Він приєднався до Українського національного союзу — об’єднання демократичних і патріотичних сил, що готували антигетьманське повстання. Саме на нього лягла основна відповідальність за організацію збройного виступу та керівництво військами в критичний момент.
Попри відсутність повноцінного штабу, Тютюнник зміг налагодити управління армією та втримати під контролем Київщину. Полтавець проявив виняткові організаторські здібності. Він користувався повагою серед підлеглих і вважався бездоганним офіцером — дисциплінованим, охайним, чесним і вимогливим до себе та інших.
Тютюнник не прагнув політичної діяльності, проте мав яскраво виражене почуття патріотизму та громадянського обов’язку. Він умів залишатися твердим у переконаннях, проявляти незалежність суджень і брати на себе відповідальність у найскладніших обставинах. Саме ці якості зробили його однією з ключових постатей українського військового руху кінця 1910-х років і символом вірності ідеалам незалежної України.
Тютюнник — командувач Дієвої армії УНР
Літо 1919 року стало одним із найдраматичніших періодів в історії Української Народної Республіки. Армія УНР опинилася у смертельному кільці — між трьома силами: із заходу тиснула Польща, з півночі наступали більшовики, а з півдня загрожувала Добровольча армія генерала Денікіна. У цей критичний момент Симон Петлюра ухвалив рішення призначити Василя Тютюнника командувачем Дієвої армії УНР, надавши йому звання генерал-хорунжого.
Це призначення стало закономірним результатом як його бойового досвіду, так і визначних стратегічних здібностей. Сучасники відзначали, що Тютюнник мав рідкісний дар миттєво оцінювати складну воєнну ситуацію та приймати нестандартні, але продумані рішення. Саме ці риси дозволили йому втримати фронт і повернути армії УНР віру у власні сили.
Василь Тютюнник залучив до роботи досвідчених старшин колишньої імператорської армії, прагнучи поєднати патріотизм українських добровольців із професіоналізмом кадрових офіцерів. Серед його найближчих помічників був генерал Володимир Сінклер, який раніше обіймав посаду начальника штабу при гетьмані Скоропадському. Завдяки зусиллям нового командування українська армія змогла зупинити наступ більшовиків і перейти у контрнаступ.
Головним досягненням Тютюнника стала Проскурівська операція — план прориву військ УНР з оточення у напрямку Проскурова, розроблений ним особисто. Наступ, що розпочався 1 червня 1919 року, дозволив визволити низку стратегічних міст, зокрема Проскурів і Кам’янець-Подільський, де згодом розмістився уряд республіки. Влітку того ж року під керівництвом Тютюнника українські війська звільнили Вінницю та Жмеринку, завдавши більшовикам відчутних втрат.
Однак восени 1919 року становище знову ускладнилося. Війська УНР вели запеклі бої одночасно проти двох ворогів — більшовиків і денікінців. Непослідовність політичного керівництва, інтриги та суперечності в уряді призвели до того, що Тютюнника тимчасово усунули від командування. Цей удар став для нього важким випробуванням, проте, попри образу, він не відмовився від свого обов’язку. Уже 5 листопада, за наказом Симона Петлюри, генерал знову очолив виснажену, але незламну армію.
У цей період він проявив не лише військову відвагу, а й надзвичайну стійкість характеру. У своєму щоденнику Тютюнник записував плани виходу з тяжкого становища, аналізував помилки командування, шукав способи врятувати армію, що опинилася в ізоляції. Його сучасники згадували, що в ті тижні він діяв «як комендант фортеці, оточеної ворогом» — з повною відповідальністю за долю своїх вояків і всієї республіки.
Попри неможливість змінити хід подій, саме тоді Василь Тютюнник виявив себе як справжній стратег і лідер, для якого служіння Україні було не посадою, а сенсом життя. Його рішення, самовідданість і холодна розсудливість стали прикладом військового героїзму та особистої відданості національній справі.
Останні дні та смерть Василя Тютюнника
Кінець 1919 року став трагічним завершенням для багатьох старшин і вояків Української Народної Республіки. Виснажена нескінченними боями та відступами, армія опинилася притиснутою до західних кордонів, де її скосила епідемія тифу. Сили бійців були на межі, але моральний дух залишався незламним — навіть босі й голодні, вони відмовлялися здаватися ворогу та продовжували боротьбу.
Василь Тютюнник, уже тоді тяжко хворий, не покидав своїх підлеглих до останнього. Лише 6 грудня 1919 року його, майже без свідомості, перевезли на територію Західної Волині, контрольовану польськими військами, де за ним почав доглядати лікар. Хвороба швидко прогресувала, ослаблене серце не витримувало. Упродовж кількох днів ад’ютанти та лікарі боролися за життя отамана, однак стан лише погіршувався.
За спогадами сучасників, Тютюнник залишався при тямі лише зрідка. Навіть у ці короткі моменти він намагався спілкуватися з товаришами — тремтячою рукою показував на стіну, де була записана крива його температури, ніби хотів сказати, що все ще тримається. Надія на одужання зберігалася до останнього. Але вранці 19 грудня 1919 року життя генерала обірвалося — Василь Тютюнник помер від тифу, який спричинив ускладнення на серце, ставши однією з численних жертв епідемії, що забрала життя тисяч українських воїнів.
Героя поховали в місті Рівне. Над його могилою встановили пам’ятник, який став символом стійкості та самопожертви борців за незалежність України.
Сучасники та побратими по зброї згадували Тютюнника як людину виняткової сили духу й військового таланту. Він був не просто командиром — він став уособленням української волі, офіцером, який до кінця залишався вірним ідеї вільної України. Його життя обірвалося надто рано, але внесок у створення та керівництво національною армією назавжди залишився частиною української військової історії.
Джерела:
- https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/lypen/17/1890-narodyvsya-vasyl-tyutyunnyk-viyskovyy-diyach-nachalnyk-shtabu-diyovoyi-armiyi-piznishe-yiyi-komanduvach
- https://poltava.to/project/6528/
- https://www.prosvita-rivne.org.ua/3229540
- https://midnipro.museum/vulytsi-dnipra/vasylia-tiutiunnyka/
- https://zn.ua/ukr/SOCIUM/zapaleniy_lyubovyu_do_vitchizni.html