Біографія політичного діяча з Полтави Симона Петлюри

Полтавщина подарувала світові велику кількість видатних людей. Однією з таких постатей є Симон Петлюра — політичний, державний і військовий діяч, який народився у передмісті Полтави. Він відіграв помітну роль у подіях, пов’язаних з Українською революцією 1917–1921 років. На різних етапах Петлюра обіймав керівні посади в органах влади УНР, був Головним отаманом армії УНР та одним із провідних учасників політичних процесів того часу. Далі на poltava.com.ua.

Полтавець жив у період значних змін. На його очах відбувався розпад Російської імперії, революції, війни та боротьба українського народу за державність. Радянська влада демонізувала полтавця, вбачаючи в ньому загрозу відновлення української незалежності. Дізнаймося, яким було його життя насправді.

Дитинство і юність Симона Петлюри

Майбутній український державний, політичний та військовий діяч народився 22 травня 1879 року у передмісті Полтави, яка тоді входила до складу Російської імперії. Симон Петлюра був нащадком старовинного козацького роду й третім сином у родині. У нього було троє братів і п’ятеро сестер, з яких троє померли ще у дитинстві. Батько Симона — Василь Павлович — був міщанином, мав три екіпажі та двох найманих працівників, заробляв на життя перевезенням. Мати, Ольга Олексіївна, походила з давнього полтавського роду Марченків. Родина жила на Позаміський вулиці. Після смерті дружини Василь Павлович постригся у ченці, прийнявши ім’я Аркадій. Він став одним із засновників Київського Іонинського скиту і помер у сані ієромонаха.

У 13 років Симон вступив до церковнопарафіяльної школи. У 1895 році розпочав навчання у Полтавській духовній семінарії. У 1900 році він був присутній на святкуванні річниці Тараса Шевченка у Полтаві, де почув виступ Миколи Міхновського. Під враженням від почутого Петлюра вступив до Революційної української партії. У 1901 році його виключили з семінарії, однак він узяв участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, представляючи спільноту свого навчального закладу.

Навесні 1902 року Петлюра разом із семінаристами вимагав скасування системи шпигунства, звільнення наглядачів та впровадження українознавчих предметів. Свої вимоги учні виклали у петиції, яку підписали близько 200 осіб. Спочатку виключили головних ініціаторів протесту, що викликало бунт серед інших семінаристів. Згодом відрахували ще близько 50 учнів, через що середні класи семінарії закрили. Багато виключених активістів стали учасниками селянських виступів 1902 року. Петлюра разом із вигнанцями у квітні прибув до Решетилівки Полтавського повіту, де організував мітинг.

Втеча на Кубань

Жандармерія швидко придушила протест і відкрила кримінальну справу проти його учасників. Під загрозою арешту Симон Петлюра разом із другом Прокопом Понятенко утік на Кубань, де приєднався до організації РУП — «Чорноморської вільної громади». У цей час він почав писати статті для періодики. Працював учителем у станиці Смоленській, а згодом — у Катеринодарському міському училищі.

Царська охранка невдовзі вийшла на слід полтавських активістів. Петлюру заарештували й відправили до катеринодарської тюрми. Завдяки грошовій заставі, внесеній батьком, його звільнили.

Повернення в Україну і втеча за кордон

Повернувшись до України, Петлюра вирішив уникати арештів: змінив ім’я і восени 1904 року, взявши псевдонім Святослав Тагон, разом із Понятенко нелегально перетнув кордон. Виїхав до Львова, де діяв Закордонний комітет РУП. Працював у журналах «Хлібороб», «Літературно-науковий вісник», друкувався у «Записках НТШ» і газеті «Свобода». Виступав проти об’єднання з РСДРП. Познайомився з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та іншими діячами. Навчався на курсах українознавства в університетах.

Після амністії у Російській імперії Петлюра у 1905 році повернувся додому. Працював у пресі. На II з’їзді РУП, коли партія перетворилася на УСДРП, його обрали до Центрального комітету. Саме тоді він посварився з Володимиром Винниченко, звинувативши його у «богемності», «нестійкості» й «політичній непослідовності». Відтоді між ними точилося протистояння.

Від’їзд до Росії

Взимку 1906 року Петлюра разом із Понятенко і Поршем виїхав до Санкт-Петербурга, де став редактором щомісячника «Вільна Україна». Після шостого випуску  видання припинило існування. Улітку Симон повернувся до Києва, працював у газеті «Рада», а згодом — у журналі «Слово».

У 1908–1910 роках Петлюра мешкав у Петербурзі, активно долучаючись до українського руху. Виступав на заходах, присвячених до 50-річчя смерті Тараса Шевченка. На похороні авіатора Льва Мацієвича поклав вінок із синьо-жовтою стрічкою. У 1911 році політичний діяч переїхав до Москви, де його чекала полтавка Ольга Бельська, студентка університету.

Пара познайомилася у 1908 році на вечорі українського земляцтва. У 1910 році молоді люди почали жити у цивільному шлюбі. У 1911 році в них народилася донька Леся. Тоді ж Петлюра влаштувався бухгалтером до товариства безпеки «Росія».

Згодом він за підтримки української громади почав видавати журнал «Українське життя» (1912–1914). У 1915 році офіційно одружився з Ольгою Бельською. Звичайний бухгалтер і журналіст поступово перетворився на відомого публіциста й громадського діяча. Йому пророкували світову славу.

Петлюра після повалення самодержавства у Росії

На момент Жовтневої революції 1917 року Симон Васильович мешкав із родиною у Мінську. Там він організував український з’їзд фронту, на якому був обраний головою Українського військового комітету Західного фронту. Полтавця делегували на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив у Києві 18–21 травня. Там його обрали головою Українського генерального військового комітету. Після створення наприкінці червня Генерального Секретаріату Української Центральної Ради Петлюру призначили першим генеральним секретарем військових справ.

Після цього полтавець поїхав на Лівобережжя, де працював над формуванням українських військових частин. Своїм головним завданням він вважав українізацію армії. Зокрема, сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, який відіграв важливу роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання на початку 1918 року.

27 липня 1918 року Петлюру запідозрили у підготовці заколоту проти Павла Скоропадського. Чотири місяці він провів у Лук’янівській в’язниці. Варто зазначити, що Симон Васильович був не лише політичним опонентом гетьмана, а і його ідеологічним і соціальним антагоністом.

Після звільнення у листопаді Петлюра вирушив до Білої Церкви, де очолив антигетьманське повстання Директорії УНР. У грудні об’єднанню вдалося повалити владу Скоропадського, після чого розпочалося відновлення діяльності УНР.

Боротьба проти червоних і білих

У грудні 1918 року українські війська увійшли до Києва, що ознаменувало початок відновлення Української Народної Республіки (УНР). 22 січня 1919 року урочисто було проголошено Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в єдину державу. Після цих подій більшовицька Росія розпочала нову збройну агресію проти України. В умовах складної внутрішньої та зовнішньої ситуації Симон Петлюра очолив збройний опір Армії УНР — як проти червоних, так і проти білих російських військ. Боротьба тривала десять місяців.

У цих умовах полтавець активно вів переговори з представниками Антанти, Польщі та Румунії. Після підписання Варшавського договору між УНР і Польщею українські та польські війська розпочали спільний наступ на більшовиків, унаслідок чого у травні 1920 року Київ було знову звільнено.

У жовтні 1920 року Польща уклала перемир’я з радянською Росією. Війська УНР, які перейшли Збруч у листопаді 1920 року, були інтерновані. Петлюра емігрував до Європи й очолив уряд УНР в еміграції.

Життя за кордоном

З листопада 1920 року Петлюра очолив діяльність екзильного уряду УНР у Польщі. При цьому він продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана. Петлюра вів переговори щодо підтримки УНР, а також керував військовими підрозділами й установами на території Польщі. Отримавши паспорт, на ім’я Степана Могили, Симон Васильович вирушив до Франції. Подолавши Угорщину, Австрію та Швейцарію, він нарешті дістався Парижа, де до нього приєдналися дружина й донька. Тут він організував роботу тижневика «Тризуб».

У Парижі Петлюра активно займався публіцистичною діяльністю. Він друкував статті на суспільно-політичні теми, порушував питання культурного життя й національного визволення України. У своїх статтях міркував про Українську революцію та важливість консолідації суспільства у політичній еміграції.

Смерть Петлюри

Симон Петлюра загинув 25 травня 1926 року. Сім пострілів в українського політичного діяча зробив Самуїл Шварцбард, який, за деякими даними, був пов’язаний із більшовиками. Він підійшов до Петлюри біля книжкової крамниці у Парижі й звернувся до нього українською мовою. Переконавшись, що перед ним саме Петлюра, чоловік відкрив вогонь. З місця злочину Шварцбард не тікав. Його затримали біля тіла Симона Васильовича.

Захист Шварцбарда ґрунтувався на версії, що це була особиста помста за рідних, які загинули під час єврейських погромів в Україні. Заступництво злочинця очолив комуніст Анрі Торрес. На підтримку Шварцбарда виступили єврейські громади. Завдяки цьому він перетворився з убивці та посібника більшовиків на месника за свій народ.

Рішення у справі Петлюри ухвалювало журі присяжних, яке складалося з 12 осіб. Таємне голосування і підрахунок тривали дуже довго. Вісім присяжних не побачили вини підсудного. Таким чином, Шварцбарда було виправдано й звільнено в залі суду.

На момент смерті Симону Петлюрі було 47 років. Українського політичного, військового та державного діяча поховали на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа в передмісті Парижа, у Франції.