Уродженець Полтавщини Олександр Доценко був видатним військовим діячем часів Української Народної Республіки. Як старший ад’ютант головного отамана Симона Петлюри, він активно брав участь в організації військових операцій, координації військ і забезпеченні зв’язку між штабом та армією. Його служба в роки боротьби за незалежність України залишила помітний слід в історії української військової справи, а подальша діяльність в еміграції сприяла збереженню національної ідентичності та культурної спадщини. Далі на poltava.com.ua.
Дитинство та юність Олександра Доценка
Олександр Доценко народився 6 вересня 1897 року в селі Семереньки Миргородського повіту (нині — Великосорочинська громада Миргородського району Полтавської області). Він ріс у період становлення українського національного руху й з ранніх років виявляв інтерес до громадського життя. У підлітковому віці Олександр мав чудовий бас і виступав солістом у семінарійному хорі, а також читав уривки з церковних книг.
У 1915 році Доценко закінчив Великосорочинську учительську семінарію імені Миколи Гоголя. Ще під час навчання він активно брав участь в українському громадському русі, приєднавшись до товариства «Просвіта» та «Юнацької спілки» (ЮС) — організації української молоді, створеної на з’їзді студентської громади у Харкові. Осередки ЮС існували в Києві, Одесі, Чернігові та в багатьох містах і селах Полтавської губернії. Молоді українці об’єднувалися навколо ідей автономії України, скасування заборон на українські видання та амністії політичних в’язнів. Члени організації підпільно видавали й розповсюджували листівки, а також легально надсилали петиції до членів Державної думи.
«Юнацька спілка» проводила масові демонстрації на підтримку Центральної Ради, що сприяло політичному пробудженню місцевого селянства. Водночас Олександр брав участь у створенні місцевого осередку товариства «Просвіта» у Великих Сорочинцях. Влітку 1917 року на Миргородщині діяло сімнадцять волосних товариств «Просвіта». Одне з найактивніших працювало в рідному селі Доценка. Ці товариства відігравали ключову роль у просвітництві та політичному вихованні селян, а сам Олександр, як один із найактивніших учнів семінарії, став помітним учасником просвітницької роботи.
З ранніх років Доценко виявляв здібності до організаційної діяльності. Історики вважають, що саме ця риса визначила його подальший шлях як військового й громадського діяча Української Народної Республіки.
Як Доценко став ад’ютантом Петлюри?
Олександр Доценко вирішив стати військовим, тому вступив до Віленського піхотного юнкерського училища у Полтаві. Цей навчальний заклад, спочатку створений у Вільні (нині — Вільнюс, Литва), було евакуйовано до України 1915 року через загрозу наступу німецьких військ під час Першої світової війни. Саме тут, в умовах щоденної боротьби за незалежність, формувалася армія Української Народної Республіки, гартувалася молода українська державність та її військові кадри.
Дослідники, серед яких енциклопедист Володимир Кубійович, полтавський краєзнавець Петро Ротач та історик Ярослав Тинченко, встановили, що 15 грудня 1918 року Олександр Доценко отримав призначення старшиною для особливих доручень при головному отаманові Симоні Петлюрі. Ця посада передбачала безпосередню роботу з головою Директорії УНР, виконання важливих доручень, організацію кореспонденції й контроль за виконанням наказів командування.
У 1920 році при Петлюрі працювали п’ятеро ад’ютантів, серед яких Доценко був однією з ключових постатей. Разом із підполковником А. Низієнко та сотником І. Романченко він виконував усі завдання, поставлені головнокомандувачем, і забезпечував правильне ведення ділового листування. Ад’ютанти також контролювали організацію приймання, передавання доручень, стежили за умовами праці й побуту Симона Петлюри, забезпечуючи йому можливість ефективно керувати армією та державою.
Призначення ад’ютантом надало Доценко можливість брати безпосередню участь у формуванні й управлінні збройними силами УНР, а також у вирішенні стратегічних і оперативних завдань молодої української республіки.
Еміграція та життя на Заході
Після окупації Української Народної Республіки радянською Росією Олександр Доценко був змушений залишити батьківщину. Спершу він мешкав у Львові, де продовжував активно займатися публіцистичною та громадською діяльністю. У 1939 році, після захоплення Львова Червоною армією СРСР, Доценко разом із дружиною та донькою переїхав на Захід, оселившись у Варшаві та Кракові. Історики стверджують, що майно полтавця, який втік з України, було присвоєне одним із командирів Червоної армії.
В еміграції Олександр Доценко зосередився на збереженні історичної пам’яті про боротьбу армії УНР та діяльність Петлюрівського руху. Маючи доступ до численних документів, листів і протоколів, він продовжував систематизувати та досліджувати історію Української революції.
Літературна та історична діяльність, смерть
Доценко залишив значну літературну та історичну спадщину. Серед його робіт особливо виділяється книга «Зимовий похід 6.12.1919–6.05.1920» (1935), де детально описано одну з найважливіших подій Армії УНР — Перший зимовий похід. Також він публікував статті про повстанські операції українських військ у видавництві «Червона Калина».
У 1923–1924 роках у Львові полтавець видав два томи збірника документів «Літопис Української революції». Серед інших праць — статті «Під московським ярмом» (журнал «Новий час», 1925) та «Невідома сторінка з легенди про українських січових стрільців» (календар «Червона Калина», Львів, 1933), а також монографія «Польща визнає самостійність України» (1924, перевидана у Філадельфії в 1988 році).
Олександр Доценко помер у 1941 році в Кракові та був похований на Раковицькому цвинтарі — одному з найстаріших та найвідоміших некрополів Польщі.
Вплив спадщини Олександра Доценка
Спадщина Олександра Доценка має велике значення для дослідження Української революції та формування національної пам’яті. Його книги, статті та зібрані архівні матеріали стали цінним джерелом для істориків, що вивчають боротьбу армії УНР за незалежність України. Роботи Доценка дозволяють зрозуміти як стратегічні й тактичні особливості військових операцій, так і життя людей, що брали участь у створенні та захисті молодої української державності.
Особливо значущою є його книга «Перший зимовий похід 6.12.1919–6.05.1920», де детально описано маршрути, бої та тактичні рішення військ УНР, що стало основою для військово-історичних досліджень та навчальних програм з історії української армії. Систематизація документів і спогадів соратників Петлюри, проведена Доценком, дозволила зберегти унікальні первинні джерела, багато з яких було втрачено після еміграції.
Сучасні українські історики та військові традиції черпають із його спадщини приклади героїзму, стратегічного мислення та патріотизму. Ім’я Доценка також пов’язують з освітніми й просвітницькими ініціативами. Його роботи вивчають у вишах та на військових кафедрах як частину програми з історії національної армії. Іншими словами, праця Олександра Доценка продовжує формувати свідомість нових поколінь українців, слугуючи мостом між історичним минулим і сучасними ідеалами незалежної України.
Джерела: