Чудеса та процвітання Диканьки: Кочубеї допомогли народитися Гоголю?

Кочубеї — найдавніший, відомий за межами Полтавщини й України, козацький та дворянський рід. Його історія розпочалася у XVII столітті та тривала майже 300 років. Останній представник княжої гілки не залишив нащадків. Серед Кочубеїв — аристократи, полковники, сенатори, громадські активісти та просвітники, які багато зробили для Полтавщини. І з любов’ю дбали про своє родове гніздо — Диканьку. Завдяки Кочубеям тут залишилися легендарні пам’ятки, а непримітне селище стало культурним та промисловим центром. Далі на poltava.com.ua.

Підземелля, ліс та космос

Диканька, яка розташована в Полтавській області між річками Ворскла та Кратова Говтва, не менш відома, ніж Кочубеї. Про неї писав не лише Гоголь, а й наші сучасники, які після подорожі до цього чудового селища ділилися незабутніми враженнями в нарисах. Є в Диканьці щось таємниче, про що промовчав Гоголь, а нинішні дослідники не в змозі розповісти. А ще, до речі, згадати, що у 1976 році астроном Микола Черних, досліджуючи космічну безодню, виявив астероїд, який згодом назвали Диканькою.

Згідно з народною версією, своє ім’я цей населений пункт отримав через найближчі лісові хащі — їх називали “дикими”. Коли в цих місцях уперше оселилися люди, достеменно не відомо. Натомість відомо, що за часів Середньовіччя під Диканькою збудували підземне “містечко”, залишки якого збереглися до цього дня — печери та мережа коридорів. Припускали, що тут був скит ченців-пустельників.

Колись на території сучасної Диканьки був тимчасовий притулок козаків — вони тут займалися полюванням восени та взимку. А навесні козаки їхали — поверталися додому, щоб орати землю. Однак згодом “вільні воїни” зрозуміли, що ця місцевість цілком підходить для заснування власної оселі, бо дуже зручна: лісові нетрі захищали від татар та й тодішні пани сюди не навідувалися.

Подарунок гетьмана

Навіщо приїхав до цих непривітних країв перший Кочубей, можна тільки здогадуватися. У XVII столітті татарин Кучук-бей вирушив із Кримського ханства на постійне проживання в Україну, оселився в Диканьці, хрестився, щоб стати козаком, прийняв православ’я, узяв нове ім’я Андрій, а прізвище — Кочубей.

Його нащадки часу не гаяли часу та робили успішну кар’єру. Наприклад, онук Василь працював генеральним писарем і завідував канцелярією гетьмана Івана Самойловича. До того ж він став першим офіційним господарем Диканьки: у 1687 році гетьман високо оцінив заслуги свого підлеглого й передав йому це селище у власність. З того часу Кочубеї поступово розширювали своє володіння: приєднували навколишні землі та хутори, купували ділянки в селян та козаків.

Жінка помолилася — дитина народилася

Син Василя Кочубея Павло вирішив, що повноцінний розвиток суспільства неможливий без духовності, й у 1780 році наказав збудувати в Диканьці церкву, яку назвали Троїцькою. Вона через століття була визнана пам’ятником архітектури України та дожила до наших днів. Саме Троїцьку церкву згадував Гоголь у книзі “Вечори на хуторі біля Диканьки”: “На стіні збоку, як увійдеш до церкви, намалював Вакула чорта в пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз”.

У 1794 році збудували ще одну церкву — Миколаївську. У ній молилися князі Кочубеї та їхні багаті гості. Збереглися цікаві легенди, що розповідають про цей православний храм. Казали, що на місці майбутньої забудови, на старому пні, знайшли ікону Миколи Чудотворця. Образ святого кілька разів забирали селяни, але ікона незрозуміло знову опинялася на місці зрубаного дерева. Наче святий Миколай вказував, де треба зводити храм.

У другій легенді ідеться про містичну появу на світ Миколи Гоголя. Мати великого письменника Марія Іванівна переживала страшні трагедії — вона народжувала мертвих дітей. Їй порадили відвідувати названу церкву та молитися, що вона й робила. І незабаром у неї народився здоровий син, який подорослішавши, прославив маленьку, але дивовижну Диканьку. Цікаво, чи народився б літературний геній, якби Кочубеї не наказали збудувати Миколаївську церкву?

Загибель архітектурного шедевра

Наприкінці XVIII століття в Диканьці з’явилася грандіозна та чудова споруда — садиба Кочубеїв, яку можна назвати палацом. Він був розкішний: біла двоповерхова будівля з колонами височіла на пагорбі над селищем. У провінційній глушині створили архітектурний шедевр, аналоги якого прикрашали в ті часи міста Італії та Франції.

У будинку зробили дзеркальну залу та галереї, облаштували понад 100 кімнат, стіни яких розписали художники. Навколо садиби з’явилися оранжерея, сад, алеї, ставки та навіть зоопарк.

На жаль, палац не пережив роки революцій та громадянської війни. Коли почалися часи смути, Кочубеї спішно поїхали до Європи. Після їхнього від’їзду садибу регулярно грабували. Щоправда, колекцію картин та особисті речі все ж таки згодом передали до краєзнавчого музею в Полтаві.

А у 1919 році палац охопило руйнівне полум’я. Краєзнавці не можуть точно визначити, через що спалахнула пожежа. За однією з версій, причинною стала запалена й забута кимось у бібліотеці свічка, за іншою — будинок підпалили місцеві селяни чи приїжджі червоноармійці.

Залишки спаленого палацу простояли майже до середини XX століття, потім стіни розібрали. Ходили чутки, що цеглу кочубеївської садиби використовували під час будівництва залізничного вокзалу в Полтаві.

Пиво з джерельною водою

Однак інша спадщина Кочубеїв збереглася. Наприклад, згадані церкви, але не лише вони. У 1820 році за наказом князя Віктора Кочубея було збудовано Тріумфальну арку — парадний в’їзд у маєток. Її цілком слушно вважали історичним символом Диканьки. Арку називали “сестрою” однойменної та не менш знаменитої споруди в Парижі. На стінах між кам’яними колонами зробили барельєфи з батальними сценами. Ці мідні декорації блищали так, що місцеві жителі вважали їх золотими.

Розбудова та процвітання Диканьки тривалі у XIX столітті. Завдяки зусиллям родини Кочубеїв у селищі та на його околицях з’явилися механічна майстерня, розплідник породистих коней, ковальські, столярні та слюсарні цехи. Випускали продукцію нещодавно створені заводи: ткацький, ливарний, цегельний, гончарний, пивоварний.

Пиво з Диканьки продавали не лише на всіх українських ярмарках, а й навіть на ринках європейських та азійських країн. Для його виготовлення брали воду з місцевого джерела, яке вважали цілющим. Пиво розливали у фірмові пляшки, на яких красувався родовий герб господарів Диканьки. 80% звареного в Полтавській губернії пива було кочубеївським.

Під час земельної реформи у 1861 році Полтавський комітет зі звільнення селян працював під головуванням повітового ватажка дворянства Лева Кочубея. А звільнені кріпаки Кочубеїв отримали земельні наділи.

У середині XIX століття під Миколаївською церквою облаштували сімейну усипальницю. Тут поховано 5 князів та 3 княгині з роду Кочубеїв. Масивні саркофаги виготовлені з білого італійського мармуру. Стіну склепу прикрасили виразними мозаїчними іконами невідомих майстрів. Кожне поховання має характерні риси, відрізняється конструкцією, кольором саркофагів та їх оздобленням.

Завдяки козацькому роду Кочубеїв Диканька почала приваблювати відомих особистостей. Тут бували монархи та інші вельможі, учені та письменники. Диканьку й досі називають кочубеївською. А образи цих людей з’явилися в літературі, драматургії та живопису.