Іван Матвійович Стешенко — ще один полтавець, без якого неможливо уявити зародження української державності початку XX століття. Учитель, поет, перекладач, громадський діяч і перший міністр освіти Української Народної Республіки, він належав до покоління ідеалістів, які вірили в силу слова й культури. Його життя стало прикладом того, як освіта може бути не просто професією, а формою служіння народові. Доля Стешенка — це відображення долі України тієї епохи: прагнення до свободи, боротьба за національне відродження та трагічна ціна, яку довелося заплатити за мрію про незалежність. Далі на poltava.com.ua.
Дитинство та юність Івана Стешенка
Іван Матвійович Стешенко народився 24 червня 1873 року у Полтаві, у багатодітній родині відставного унтерофіцера Матвія Стешенка й полтавської міщанки. Попри скромне походження, батьки приділяли велику увагу освіті. Батько, виховуючи дев’ятьох дітей, не шкодував коштів, аби дати кожному з них можливість навчатися. Іван закінчив Полтавську класичну гімназію, де виявив неабиякі здібності до мов і літератури, а згодом вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Ще під час навчання в гімназії він почав писати вірші — спочатку російською, а згодом і українською мовою.
Іван Стешенко мав великий хист до вивчення європейських мов. Він володів французькою, німецькою, італійською та іспанською, що дозволяло йому перекладати твори класиків світової літератури. Полтавець входив до літературного гуртка «Плеяда», де спілкувався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Миколою Вороним та іншими представниками молодої української інтелігенції.
Інтерес до марксизму та арешт
Після знайомства з видатними літераторами Іван почав серйозно цікавитися марксизмом і суспільними ідеями свого часу. Він очолив радикальну групу студентської громади, а у 1896 році взяв участь у створенні в Києві об’єднання «Українська соціал-демократія».
У 1897 році політична активність Стешенка призвела до арешту. Полтавець був ув’язнений у Лук’янівській в’язниці за участь у студентських акціях протесту проти жорстокого поводження з чернігівською народницею Марією Вєтровою, яка загинула в Петропавлівській фортеці. Саме там, у в’язниці, Іван познайомився з Оксаною Старицькою — дочкою письменника Михайла Старицького. Між молодими людьми виникли глибокі почуття, і вони дали одне одному слово одружитися, щойно Стешенко вийде на волю.
Через п’ять місяців Івана звільнили, але з так званим «вовчим квитком» і забороною викладати або проживати у великих університетських містах. Подружжя оселилося на хуторі Марії Заньковецької та Миколи Садовського, де разом почало роботу над укладанням словника української мови. Ця праця стала символом для пари, що присвятила своє життя слову та просвітництву.
Повернення до активної громадської діяльності
У 1900 році родина Стешенків повернулася до Києва. Після кількох років вимушеної ізоляції Іван Матвійович дедалі менше займався літературою й усе більше — громадською та політичною діяльністю. Педагогічна робота для нього залишалася забороненою. З так званим «вовчим квитком» він не мав права викладати, тому задля елементарного заробітку був змушений працювати в управлінні Південно-Західної залізниці, а згодом — у Київській міській думі, де отримав посаду помічника секретаря. Однак невдовзі, на вимогу жандармерії, його звільнили.
Попри труднощі, молодого Стешенка обрали членом впливового культурно-просвітницького об’єднання «Стара громада», яке стало ядром українського національного руху. Водночас він активно підтримував створену у 1901 році за ініціативою Людмили Старицької та Людмили Драгоманової «Жіночу громаду», до якої увійшли Марія Грінченко, Варвара Житецька, сестра Івана — Степаненко, та інші. Стешенко допомагав молодим учасницям, знайомив їх із новими літературними течіями Європи, розповідав про вплив символізму та імпресіонізму на українську літературу.
Того ж року для Івана Матвійовича настав важливий етап у творчій діяльності. У Львові він опублікував статтю «Олександр Стороженко. Причинки до його творчості», у якій захистив письменника від критики журналу «Сучасник», доводячи, що його твори є справжніми зразками художнього мистецтва. В іншій праці — «Проба біографії та оцінка творчості Пантелеймона Куліша» — Стешенко ретельно проаналізував погляди Куліша, зокрема його трактування «возз’єднання України з Росією» як історично необхідного явища. Полтавець назвав такі твердження «курйозом» і наголосив на їхніх негативних наслідках для української культури.
У червні 1903 року Стешенко став секретарем правління Київського літературно-артистичного товариства. На цій посаді він перебував до 1905 року. Саме там він уперше виступив публічно — з доповіддю про творчість Лесі Українки. Перший виступ виявився невдалим: молодого оратора підвело хвилювання. Однак згодом його промови вирізнялися пристрастю, чистотою мови й щирим почуттям. Голос полтавця мав особливу теплоту, яка буквально заворожувала слухачів.
Того ж року, як член історичного товариства імені Нестора Літописця, Стешенко виступив на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві з промовою про його художнє й національне значення. Виступити Івана Матвійовича запросив Микола Лисенко. Стешенко заявив, що Котляревський «ввів рідну літературу в пантеон безсмертя» й поставив Україну «в коло культурних націй, посівши місце, подібне до Данте в Італії». У святковій атмосфері того дня поруч із ним були Михайло Старицький, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник та інші видатні діячі української культури.
У 1904 році Іван Стешенко працював у редакції літературного альманаху «Нова Рада», де співпрацював з Оленою Пчілкою, Михайлом Старицьким та Людмилою Старицькою-Черняхівською. Ці роки стали часом його повернення не лише до активної громадської діяльності, а й до духовної місії — служіння українській культурі, яка залишалася для нього головною справою життя.
Призначення генеральним секретарем освіти
Початок Першої світової війни приніс до Києва потоки біженців із Галичини. Попри чинну заборону на навчання українською мовою, Стешенко активно брав участь в організації освіти для дітей-переселенців. У березні 1915 року в Києві відкрили Тетянівську українську гімназію. Спочатку Стешенко викладав у ній, а згодом став її директором. Саме в цій гімназії полтавець розробив навчальні програми, методичні матеріали й проєкти українських підручників, що стали фундаментом майбутньої освітньої реформи.
Після Лютневої революції 1917 року Стешенко разом з однодумцями створив Товариство шкільної освіти, яке очолив. Коли було утворено Центральну Раду, він увійшов до шкільної та редакційної комісій, а 26 червня 1917 року був призначений генеральним секретарем освіти, фактично ставши першим міністром освіти Української Народної Республіки. На цій посаді він займався українізацією системи освіти, відкриттям шкіл із викладанням українською мовою, підготовкою вчителів та розробленням нових навчальних програм.
Серед нереалізованих, але важливих ідей Стешенка було створення сільських гімназій — середніх шкіл для дітей із села. За його участі були закладені основи Українського народного університету та Академії мистецтв, що стали символами духовного відродження молодої держави.
Убивство Івана Стешенка
Взимку 1918 року Київ захопили більшовицькі війська під командуванням Михайла Муравйова. Після встановлення влади гетьмана Павла Скоропадського розпочався відступ від політики українізації, яку проводив Стешенко. Новий міністр освіти Микола Василенко 10 червня 1918 року призначив його генеральним комісаром освіти, проте фактично позбавив можливості займатися реальними справами. Розчарований Стешенко домігся відставки й переведення до Кам’янець-Подільського університету.
23 липня він виїхав до Полтавської губернії, щоб відпочити у родинному маєтку та підготуватися до викладання. У ніч із 29 на 30 липня 1918 року Стешенко разом із чотирнадцятирічним сином Ярославом прибули на станцію Полтава — Київська. Візника не було, і вони пішли пішки через місто. На розі Куракінської вулиці двоє невідомих наказали підняти руки — і відразу пролунали постріли. Івана Стешенка поранили у голову. Нападники не взяли ані речей, ані грошей і зникли. Вранці 30 липня полтавець помер у лікарні, не приходячи до тями.
Сучасники сприйняли загибель Стешенка як політичне вбивство. За свідченнями, опублікованими пізніше, вирок йому винесла більшовицька організація Зіньківського повіту, а виконання здійснив один із її членів. Причиною, імовірно, стала його активна діяльність з українізації освіти.
Похорон Івана Матвійовича 4 серпня 1918 року в Києві перетворився на величезну громадянську процесію. Сотні вінків, натовпи, прощальні промови колег, учнів і друзів зробили церемонію символом національної втрати.
«Плач, Україно, — ти втратила одного з найкращих своїх синів», — сказала біля могили Людмила Старицька-Черняхівська.
Івана Стешенка поховали на Байковому цвинтарі, поруч із Миколою Лисенко. Усі витрати на похорон взяв на себе уряд Скоропадського.
Джерела:
- https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/cherven/24/1873-narodyvsya-ivan-steshenko-pershyy-ministr-osvity-unr
- https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=12571
- https://poltava.to/project/7824/
- https://dnpb.gov.ua/ua/informatsiyno-bibliohrafichni-resursy/vydatni-pedahohy/steshenko-i-m/biohrafiya/
- https://zmist.pl.ua/news/kym-buv-ivan-steshenko-yakomu-vstanovlyat-memorialnu-doshku-v-poltavi
- https://libgonchar.org/images/stashenko_pokazchik_65656566565_compressed.pdf