Гоніння на церкву на Полтавщині після приходу радянської влади

Після Жовтневої революції 1917 року, коли радянська влада прийшла в Україну, на Полтавщині, як і по всій країні, розпочалися масові гоніння на церкву. Цей період став одним із найтяжчих в історії православного духовенства: церква опинилася під тиском державної машини, а її служителі — під загрозою репресій. Полтавщина, з її багатою духовною спадщиною та численними парафіянами, не залишилася осторонь цих процесів. Далі на poltava.com.ua.

Ситуація в Україні після Жовтневої революції 1917 року

Жовтнева революція 1917 року принесла Україні політичну нестабільність і громадянську війну. Полтавщина опинилася в епіцентрі боротьби між різними силами, і в регіоні настали буремні часи. На початку 1919 року, після відступу військ Української Народної Республіки та нетривалого перебування білогвардійців у Полтаві, була встановлена радянська влада.

Прихід більшовиків у регіон сприймали по-різному. Основна частина робітників і бідних селян вітала червоних. Багато хто покладав сподівання на покращення умов життя, адже радянська влада обіцяла створення справедливого суспільства без експлуатації незахищених верств населення — ідеї, які знаходили відгук у серцях знесиленого народного загалу, втомленого від станових привілеїв.

Втім, ситуація швидко змінилася. Радянська влада запровадила жорсткий контроль над сільським населенням. У 1920–1921 роках розпочалася аграрна реформа. Селян змушували передавати землю до колективних господарств, а приватну власність було ліквідовано. Цей процес супроводжувався безжальною боротьбою з заможними селянами, яких називали «куркулями» і вважали «ворогами народу». У регіоні почалися масові репресії.

Роль церкви в українському суспільстві до приходу радянської влади

До встановлення радянської влади церква відігравала важливу роль у духовному та соціальному житті населення. На Полтавщині цей мирський інститут був глибоко інтегрований у громаду. Церкви й монастирі мали значний вплив на місцевих жителів. Як і в інших центральних регіонах України, релігійні інституції були тісно пов’язані з численними соціальними ініціативами — благодійністю, підтримкою бідних, допомогою сиротам і вдовам. Особливо важливою була роль церкви у формуванні моральних та етичних норм через проведення обрядів, свят і проповідей.

Церква також займала чільне місце у культурному житті. Монастирі були осередками освіти, а багато церковних шкіл слугували основними навчальними закладами для селян. Саме через церкву та духовенство передавалася частина культурної спадщини України — фольклор, музика, література.

У передреволюційні роки цей інститут мав не лише потужний вплив на суспільну свідомість, але й виконував роль об’єднувальної ланки в українському суспільстві. Усе це змінилося з приходом радянської влади, яка поставила церкву в умови жорстокого переслідування, позбавивши її колишнього становища.

Реалізація антирелігійної політики на Полтавщині

Після встановлення радянської влади на Полтавщині розпочалася активна реалізація антирелігійної політики, яка мала вирішальне значення для соціального та ідеологічного контролю держави. Більшовики прагнули не лише знищити опозиційні сили, а й викорінити релігійні інститути, які вважали загрозою для побудови «справедливого соціалістичного суспільства». Полтавщина стала ареною жорстких репресій проти церкви та вірян.

Одним із ключових кроків радянської влади стало ухвалення Декрету «Про відокремлення церкви від держави й школи від церкви», прийнятого Радою народних комісарів 20 січня 1918 року. Після публікації у «Газеті Робітничо-Селянського Уряду» 23 січня він набрав чинності. Декрет закріплював світський характер держави, проголошував свободу совісті та віросповідання, однак позбавляв релігійні організації прав юридичної особи та будь-яких майнових прав. Саме на його основі була розгорнута масштабна атеїстична пропаганда.

У подальші роки було ухвалено низку законів, спрямованих на встановлення повного контролю над церковним життям і знищення соціальної ролі церкви. Так, указ проти церкви від 1922 року суттєво обмежував діяльність релігійних громад, а вже у 1923 році почалася кампанія масового закриття храмів. На Полтавщині розгорнули масштабну діяльність з конфіскації церковного майна. Колективізація та вилучення земель на користь держави також торкнулися храмів і монастирів: усе майно — від церковних будівель до витворів мистецтва — підлягало націоналізації.

Передусім вилучали церковні землі та споруди, які передавали у власність місцевої влади. Храми, що часто слугували не лише релігійними, а й культурними осередками, масово закривали. Їхні приміщення перетворювали на склади, клуби або спортивні зали. Антирелігійна політика радянської влади завдала серйозної шкоди духовному життю місцевих громад, а також спричинила втрату частини культурної спадщини регіону.

Вилучення церковних цінностей і майна, закриття храмів

Після приходу до влади більшовики намагалися знищити церкву як суспільний інститут, однак швидко зрозуміли, що не можуть викорінити її повністю. Тоді почалася кампанія дискредитації: влада вдалася до інтенсивної антирелігійної пропаганди, яка мала витіснити релігію з публічного простору. Церкву почали зображати як класового ворога, а духовенство — як паразитів, які живуть коштом пожертв трудового народу.

У 1922 році ухвалили рішення про конфіскацію церковних цінностей — золота, срібла, реліквій — нібито з метою «порятунку народного господарства». Насправді ж це була складова частина планомірної стратегії ліквідації впливу церкви. Священників і старост змушували здавати цінності під тиском та погрозами.

Як розповіла в одному з інтерв’ю докторка історичних наук, членкиня обласної редколегії видання «Реабілітовані історією. Полтавська область» Людмила Бабенко, більшовики конфісковували церковні землі, інвентар і майно без жодних винятків. Культові споруди перетворювали на колонії для безпритульних, склади, майстерні або виробничі приміщення. Така політика викликала глибоке обурення серед вірян.

Голодомор 1932–1933 років більшовики використали як інструмент остаточної дискредитації церкви. Під приводом «допомоги голодним» було оголошено про вилучення останніх церковних цінностей. Проте основна допомога надходила не українцям, а спрямовувалась до Поволжя. Церква тоді виступила проти вилучення цінностей і запропонувала самостійно обміняти їх на продовольство для нужденних, однак держава відкинула цю ініціативу. Її справжньою метою було посіяти розкол у церковному середовищі та позбавити церкву економічної опори.

Унаслідок цих подій було заарештовано численних священнослужителів, які, за версією влади, приховували церковні цінності. Вони звинувачувалися в «антирадянській контрреволюційній діяльності». Арештам підлягали також ті, хто ховав ікони, ризи, митри та інші ритуальні предмети.

Агентурно-оперативні справи та стеження

Одним із головних інструментів радянських спецслужб стало створення агентурно-оперативних справ (АОС) на священнослужителів і вірян. Такі справи часто мали символічні назви: наприклад, розслідування проти монахів Києво-Печерської лаври отримало назву «Чорні павуки», а за полтавськими баптистами стежили під кодовою назвою «Дачники».

АОС передбачали, що навколо священника або церковної групи формувалась агентурна мережа — «довірені особи», які, залишаючись у тіні, ретельно фіксували кожне слово, дію, зустріч. Ці донесення згодом передавалися чекістам і ставали підставою для арештів, допитів і звинувачень у контрреволюційній діяльності. Агенти провокували, ставили запитання з натяком, таємно прослуховували або спостерігали, а потім складали звіти.

Паралельно з конкретними агентурними справами існувала система збору узагальнених звітів. Спецслужби готували регулярні доповіді, в яких аналізувалися «небезпечні тенденції» серед вірян. Ці документи адресувалися виключно партійним та державним керівникам — від Політбюро до місцевих обкомів — і мали відвертий зміст.

На основі донесень агентів і аналітичних звітів порушувалися кримінальні справи. У 1920–1930-х роках на Полтавщині відбувалися масові арешти священнослужителів. Звинувачення були стандартними: контрреволюційна діяльність, агітація проти радянської влади, участь у «реакційних» організаціях. Багатьох духовних осіб засуджували до заслання й таборів, а деяких — розстрілювали.

Показово, що окремі священники зазнавали неодноразових затримань навіть після відбуття терміну покарання. Сам факт виконання обов’язків священнослужителя в умовах заборони богослужінь уже вважався злочином.

Які церкви були знищені у Полтаві після приходу більшовиків

Архітекторка Оксана Бєлявська в одному з інтерв’ю розповіла, що для знищення храмів у першій половині XX століття іноді використовували вибухівку. Перший кам’яний храм Полтави — Головний міський собор, збудований до 1770 року, а через десять років після завершення будівництва до нього добудували два куполи над вівтарною частиною, що зробило його п’ятибанним, було знищено у 1934 році за рішенням Полтавського обкому Комуністичної партії. Лише у 2000 році на місці зруйнованої святині звели Свято-Успенський кафедральний собор.

Крім того, у Полтаві було зруйновано Воскресенську церкву — кам’яний храм у стилі українського бароко, зведений наприкінці XVIII століття. Споруда вирізнялася вигідним розташуванням та виразним силуетом. Церкву та дзвіницю знесли у 1936 році. Нині на місці Воскресенської церкви розташоване музичне училище імені Миколи Лисенка.

Також радянська влада знищила Стрітенську кладовищенську церкву. Спочатку вона була дерев’яною, а у 1782–1787 роках стала кам’яною. Археолог Михайло Рудинський у своїх нотатках писав, що Стрітенську церкву будували після Воскресенської, яка надзвичайно сподобалась полтавцям. Вона справді нагадувала останню за архітектурою.

Ще однією знищеною святинею стала Преображенська церква. Це був кам’яний храм, зведений у 1859–1870 роках для торговців та гостей Іллінського ярмарку. При храмі діяла парафіяльна школа. Споруда розташовувалась на місці сучасного Центрального ринку. Церкву підірвали у 1962 році.

Крім православних святинь, радянська влада знищила у Полтаві й лютеранську кірху, збудовану німцями під час окупації у роки Другої світової війни, римсько-католицький костел і кілька синагог. З усіх юдейських святинь збереглася лише будівля Великої хоральної синагоги. Спершу в ній відкрили робітничий клуб, згодом — Будинок культури профспілок. Нині в цьому приміщенні розташована обласна філармонія.

За словами Оксани Бєлявської, через роки можна зробити висновок, що на Полтавщині більшовики насамперед знищували українські церкви козацького бароко. У самій Полтаві не залишилося жодного такого храму — усі були зруйновані. Згодом радянська влада взялася за консисторські храми, які були доволі уніфікованими за архітектурою.

Моральне розкладання і аморальність репресивного апарату

Вивчення особових справ співробітників ДПУ на Полтавщині засвідчило руйнівну дію самої системи на її виконавців. Чекісти часто страждали на алкоголізм, вели аморальний спосіб життя, були жорстокими не лише до ув’язнених, а й до власних родин. Дехто відкрито заявляв, що участь у розстрілах не суперечить їхньому «міцному більшовицькому переконанню». Інші визнавали, що участь у каральних операціях призвела до психічних розладів і нервових зривів. Водночас вони не несли жодної відповідальності — замість покарання їм пропонували лікування у санаторіях.

Показовий випадок — один зі співробітників Полтавського ДПУ виправдовував домашнє насильство необхідністю боротьби з «релігійними пережитками». Він спалив ікони у власному домі, бив дружину та тещу за відмову підкоритися партійній лінії — і ці дії не викликали ні осуду, ні навіть виключення з партії.

Доноси, часто написані на основі чуток або підслуханих фраз, ставали доказами. Більшовицька репресивна система проти духовенства ґрунтувалася не лише на силі та страху, а й на всеохопному контролі, таємній агентурі, провокаціях і моральному руйнуванні — як переслідуваних, так і переслідувачів. Методи включали стеження, доноси, створення агентурних справ, фізичне знищення та психологічний тиск. Полтавщина, як і вся Україна, відчула на собі всю жорстокість і безпринципність цієї політики.