Григорій Павлович Чижевський — український військовий і державний діяч періоду Української Народної Республіки, полковник Армії УНР, артилерист і учасник національно-визвольної боротьби початку XX століття. Він обіймав посаду міністра внутрішніх справ УНР і брав участь у ключових подіях революційної доби, включно з Другим Зимовим походом 1921 року. Бувши сином відомого громадського діяча Павла Івановича Чижевського, він належав до кола української політичної та військової еліти свого часу і залишив помітний слід в історії боротьби за незалежність України. Далі на poltava.com.ua.
Походження та ранні роки
Полтавщина є малою батьківщиною цілої плеяди діячів Української революції 1917–1921 років — інтелектуалів, аграріїв, письменників, членів уряду та військових. Армію УНР неможливо уявити без вихідців із Полтавської області. Серед них — і Григорій Чижевський.
За даними полтавського краєзнавця Анатолія Чернова, далекий предок роду — Петро Чижевський — отримав дворянський титул у середині XVIII століття, служачи співаком-тенором при дворі імператриці Єлизавети. Дослідник також висував версію, що козацьке прізвище «Чиж» в умовах російськоімперської традиції трансформувалося у «Чижевський», а пізніше нащадки роду повернулися на українські землі, оселившись у районі Гадяча.
Григорій Павлович Чижевський народився 23 жовтня 1886 року в селі Ціпки Великобудищанської волості Гадяцького повіту Полтавської губернії в інтелігентній патріотичній родині.
Його батько — Павло Іванович Чижевський — був помітною фігурою українського національного руху. Він був членом Української Центральної Ради, ученим, публіцистом, економістом, одним з організаторів Полтавської громади Товариства українських поступовців і Українського клубу Полтави, соратником Симона Петлюри. Павло Чижевський активно брав участь і в кооперативному русі: входив до правління, а згодом очолив Полтавське товариство взаємного кредиту — важливий фінансовий центр місцевого підприємництва. За його ініціативою в Полтаві було збудовано училище Товариства взаємного кредиту.
Мати — Софія Рубісова — походила з родини цивільних чиновників, чий статус відповідав військовим чинам рівня підполковника або козацької старшини. У родині Павла і Софії, окрім Григорія, було ще двоє синів — Леонід і Микола. Останній став ученим-металургом і підполковником артилерії Армії УНР.
Дитинство Григорія Чижевського минуло в родовому маєтку в селі Ціпки. Першу освіту і технічну підготовку він отримав у промисловому регіоні — в місті Олександрівськ (нині Запоріжжя), а потім продовжив навчання в Києві. У 1906 році він закінчив технічне училище в Олександрівську, а у 1910 році — Київський політехнічний інститут.
Інженерна освіта, родинна традиція громадської і політичної активності, а також середовище українського національного руху сформували світогляд Чижевського задовго до його участі в подіях Української революції.
Дореволюційна військова служба
Після здобуття технічної освіти Григорій Чижевський обрав шлях військової кар’єри, поєднавши інженерну підготовку зі службою в артилерії. У 1912 році він був призваний до армії Російської імперії, де розпочав службу як офіцер артилерійських підрозділів.
З початком Першої світової війни Чижевський брав участь у бойових діях на фронті. Як артилерист, він виконував завдання з вогневої підтримки піхоти та брав участь у позиційних боях, характерних для східного театру воєнних дій.
У 1917 році під час бойових дій він потрапив у полон до німецьких військ. Перебування в полоні тривало до завершення війни та стало важливим переломним етапом у його житті. Після звільнення Чижевський повернувся до України вже в умовах розпаду імперій і формування національних держав.
Досвід служби в імперській армії, участь у світовій війні та перебування в полоні суттєво вплинули на формування його військових навичок і світогляду. Саме цей досвід згодом дозволив йому швидко зайняти командні посади в лавах Армії Української Народної Республіки у період Української революції.
Служба в Армії УНР: від командира артилерії до міністра внутрішніх справ
Життєвий шлях Григорія Чижевського в період Української Народної Республіки детально досліджений кандидатом історичних наук Ярославом Тинченком, зокрема в багатотомному виданні «Офіцерський корпус Армії УНР». Біографічні дані Чижевського займають важливе місце в реконструкції офіцерського корпусу української армії революційної доби.
З 14 лютого 1918 року Григорій Чижевський обіймав посаду командира 1-ї батареї 1-го Українського артилерійського полку. Уже в березні того ж року він очолив 1-й Український артилерійський полк, що свідчить про швидке зростання його командного статусу в умовах формування національних збройних сил.
З 27 листопада 1918 року Чижевського було призначено комісаром Директорії УНР на Полтавщині, де він виконував функції представника центральної влади в регіоні. Його діяльність включала як організацію адміністративного управління, так і координацію військових і цивільних структур в умовах нестабільної політичної ситуації.
У лютому 1919 року Григорій Чижевський обійняв одну з ключових державних посад — міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки. На цій посаді він відповідав за питання внутрішньої безпеки, адміністративного управління і підтримання порядку в умовах війни та кризи державності.
Військова кар’єра Чижевського при цьому продовжувалася паралельно з державною службою. З 18 квітня 1919 року він був командиром артилерійського куреня 16-го пішого загону Дієвої армії УНР, а з 10 червня 1919 року — командиром 3-ї артилерійської бригади Залізної дивізії.
З 6 січня 1920 року Чижевський обіймав посаду помічника командира 3-го збірного кінного полку Дієвої армії УНР, а з 18 квітня 1920 року виконував обов’язки його командира. Цей період характеризувався високою динамікою фронтових змін і постійною реорганізацією українських військових частин.
З 12 червня 1920 року він був призначений начальником 3-ї артилерійської бригади Залізної дивізії Армії УНР, продовжуючи службу в артилерійських підрозділах, які залишалися одним із найбільш боєздатних елементів українських збройних сил.
Другий Зимовий похід та завершення збройної боротьби УНР
Другий Зимовий похід (Листопадовий рейд) Армії УНР став однією з найбільш відомих партизансько-повстанських операцій періоду Української революції 1917–1921 років. Його метою було підняття антибільшовицького повстання на території України та відновлення української державності в умовах радянської окупації.
Восени 1920 року, під натиском Червоної армії, українські війська та державні структури УНР були змушені відійти на територію Польщі. В самій Україні в цей період посилився «червоний терор»: створювалися концентраційні табори, проводилися реквізиції продовольства, а будь-який опір жорстко придушувався. Попри репресії, в частині українського суспільства зберігалися очікування повернення армії УНР. В архівах збереглися листи селян, у яких населення висловлювало надію на відновлення організованої боротьби проти більшовиків і підтримку національних збройних сил.
Ідея Другого Зимового походу полягала в розгортанні всенародного повстання та просуванні повстанських сил углиб України, з кінцевою метою виходу до Києва. Навесні 1921 року територія України була умовно поділена на п’ять повстанських груп і 22 райони.
23 жовтня 1921 року Симон Петлюра призначив Юрія Тютюнника командувачем Української повстанської армії — з’єднанням, яке мало реалізувати план рейду трьома основними групами: Подільською, Південною та Волинською. Начальником артилерії повстанських сил було призначено Григорія Чижевського.
У ніч на 4 листопада 1921 року в районі села Майдан-Голишевський (нині Житомирська область) повстанські частини роззброїли підрозділ Червоної армії. Уже 5 листопада були розгромлені загони чекістів у районі села Жубровичі, після чого рейдові групи продовжили рух у напрямку Коростеня.
Під час просування територією України повстанці в кожному населеному пункті проводили збори з місцевим населенням, закликаючи до антибільшовицького повстання. Селяни надавали підтримку продовольством, фуражем і кіньми, а частина молоді приєднувалася до загонів. 6–7 листопада повстанські сили тимчасово зайняли Коростень, однак утримати місто не змогли через підхід регулярних частин Червоної армії, включно з бронепоїздами та підрозділами курсантів.
Після боїв за Коростень українські загони зазнавали постійного переслідування з боку 9-ї кавалерійської дивізії Червоної армії під командуванням Г. Котовського. Додатковим фактором складності стали важкі погодні умови — сніг, мороз і заметені дороги суттєво ускладнювали пересування.
Останній великий бій Волинська група прийняла 17 листопада 1921 року в районі села Малі Миньки поблизу міста Базар (нині Житомирська область). Під час бою повстанська колона була атакована кавалерією Котовського. Частина бійців, що перебувала в авангарді, змогла прорватися, включно зі штабними підрозділами та пораненими. Під час рейду Григорій Чижевський отримав поранення, однак продовжив участь в операції і разом із залишками загону зумів перетнути радянсько-польський кордон 6 грудня 1921 року.
Трагедія під Базаром стала символічним завершенням регулярної збройної боротьби Армії УНР у період Української революції. Попри поразку, антибільшовицький опір на території України продовжувався у формі локальних повстань аж до 1930-х років.
Пам’ять та історична спадщина Григорія Чижевського
Останні роки життя військовий діяч провів в еміграції в Польщі. Помер полтавець у 1936 році в місті Кельце Келецького воєводства. Пам’ять про Григорія Чижевського та його родину у XXI столітті стала частиною процесу переосмислення спадщини Української революції та повернення забутих імен в історичний і суспільний простір. Особливе значення в цьому процесі має Полтавщина — регіон його походження та формування як особистості й офіцера.
У 2019 році в Гадячі на фасаді будівлі управління фінансів було встановлено меморіальну дошку родині Чижевських. Ініціатива реалізована за участі Гадяцької РДА, історичного клубу «Чорні запорожці», представників громадських організацій і нащадків роду Чижевських.
Надалі пам’ять про родину була закріплена і в міській топоніміці. У 2021 році в Гадячі одну з вулиць перейменували на честь родини Чижевських — Павла, Григорія та Миколи. У 2024 році аналогічне рішення ухвалили в Полтаві: провулок, який раніше мав ім’я Крилова, отримав нову назву на честь Чижевських. Ці зміни стали частиною процесу деколонізації топонімічного простору регіону.
Окреме значення має меморіалізація в рідному селі Чижевських. 1 жовтня 2023 року в селі Ціпки було відкрито меморіальну дошку Павлу Чижевському та його синам — Григорію і Миколі. Ініціатором виступив Український інститут національної пам’яті. Пам’ятний знак встановлено на будівлі місцевої бібліотеки.
Знаковим кроком стало і присвоєння імені Григорія Чижевського 48-й окремій артилерійській бригаді Сухопутних військ Збройних сил України, що закріпило його місце у військовій традиції української артилерії.
Джерела:
- https://zmist.pl.ua/blogs/hto-takyj-grygorij-chyzhevskyj-na-chest-yakogo-nazvaly-brygadu-zsu
- https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/symvolichnyy-mist-mizh-istoriyeyu-ta-suchasnistyu-ukrayinska-brygada-otrymala-imya-polkovnyka-armiyi-unr-grygoriya-chyzhevskogo
- https://zmist.pl.ua/news/otamany-z-poltavshhyny-na-chest-yakyh-nazvaly-brygady-zsu-hto-vony
- https://histpol.pl.ua/ru/obrazovanie-i-sport/tekhnikumy-uchilishcha-kolledzhi?id=4806
- https://history.rayon.in.ua/news/637505-na-poltavshchini-132-roki-tomu-narodivsya-ukrainskiy-viyskoviy-diyach-mikola-chizhevskiy
- https://fakty.ua/390922-polsha-ne-mogla-otkryto-predostavit-oruzhie-ukrainskim-bojcam-poetomu-symitirovali-ograblenie-voennogo-sklada-istorik-o-poslednem-rejde-armii-unr
- https://poltava.to/project/10198/