Криза 1921 року на території Полтавщини 

Кризу 1921 року на території Полтавщини історики вважають однією з найтрагічніших сторінок в історії регіону та всієї України. Її спричинили кілька факторів: економічні наслідки Громадянської війни, жорстка політика воєнного комунізму, що включала примусове вилучення зерна у селян, а також неврожай через несприятливі погодні умови. Усе це призвело до масового голоду, який насамперед вразив селянські господарства, викликавши численні повстання та протести проти радянської влади. Далі на poltava.com.ua.

Полтавщина, як важливий аграрний регіон, постраждала від економічних обмежень і продрозкладки більше за інші області. Занепад сільського господарства, відсутність продовольчих ресурсів та неефективні методи управління створили ситуацію, яка вимагала негайного втручання. Спробою подолати кризу стало впровадження нової економічної політики (НЕП) у 1921 році, однак вона не дала очікуваних результатів і не допомогла стабілізувати економіку регіону.

Хаос і період смути 1917–1922 років

У грудні 1917 року більшовицька армія під командуванням генерала Муравйова величезною ордою рушила на Україну. Швидко був захоплений Харків, після чого комуністи вирушили у напрямку Києва. На їхньому шляху опинилася Полтава — стратегічно важливе місто завдяки своєму географічному положенню та наявності двох залізничних вокзалів — Південного та Київського. На той час населений пункт був промисловим центром із численними заводами, здатними забезпечувати військову машину радянської влади зброєю та амуніцією.

Коли більшовицька армія наблизилася до Полтави, загін богданівців із полку імені Богдана Хмельницького, підконтрольного уряду УНР, зажадав по пляшці горілки на кожного. За спогадами історика Петра Киридона, після отримання спиртного солдатам здалося цього замало, і вони вирушили на склад, щоб захопити його повністю. Унаслідок п’яного бешкетування був підпалений склад боєприпасів, і всю ніч місто здригалося від вибухів. Так, 19 січня 1918 року Полтава була захоплена без бою.

В той час на Полтавщині були дуже поширеними грабежі, вбивства та розбої. Протягом п’яти років після революції Полтава кілька разів переходила з рук у руки. У січні 1919 року війська УНР вигнали з міста більшовиків, але вже восени його захопили білогвардійці під проводом генерала Денікіна. Згодом їх витіснили червоноармійці.

Воєнний комунізм — внутрішня політика більшовиків

У 1919 році більшовики ініціювали нову політику, яка отримала назву воєнний комунізм. В її основі лежав насильницький розлад економічної системи та надзвичайні заходи управління. Головною метою політики воєнного комунізму було повне знищення товарно-грошових відносин і підприємництва. Такий підхід не влаштовував ані селян, ані інтелігенцію. Характерними рисами воєнного комунізму були крайня централізація управління економікою, націоналізація великої, середньої та дрібної промисловості, державна монополія на сільськогосподарську продукцію, заборона приватної торгівлі, продрозкладка, рівність у розподілі матеріальних благ.

В основі цього підходу лежала комуністична ідеологія, згідно з якою країна завдяки плановому господарству мала перетворитися на єдину фабрику, якою б керувала головна контора. Проведений більшовиками воєнний комунізм включав реквізицію продовольства у селян для забезпечення міст і армії. Жорсткі методи вилучення продукції не тільки призвели до невдоволення населення, але й скоротили виробництво продовольства.

Одночасно з цим радянська влада розгорнула на Полтавщині господарчу та культурно-просвітницьку роботу. У 1921 році в місті проводились суботники, під час яких налагоджувалась робота заводів, фабрик, залізниць і майстерень, а також ремонтувались паротяги, наводились порядки на вулицях. Усі ці процеси супроводжувались активною пропагандою та закликами до будівництва комунізму.

Багато відданих комуністичним ідеям і членів профспілок з Полтави відправлялися у села з метою роз’яснення суті продовольчого податку та важливості забезпечення виконання норм. У листопаді Полтавщина перевиконала річне завдання на 32%, зібравши понад 11 000 пудів хліба.

Попри економічну кризу полтавцям вдалося в 1921 році відновити ливарні майстерні, цегельні й шкіряні заводи, млини, державний маслозавод, макаронні та сірникові фабрики, заводи з виробництва мила. На кінцевому етапі будівництва знаходився хлібозавод. Раніше стало відомо, як жила Полтава на початку XX століття.

Голод 1921-1923 років в Україні та на Полтавщині

Влітку 1921 року в радянських республіках спостерігалася сильна посуха. Вона торкнулася половини посівних площ СРСР, зокрема степових і лівобережних губерній УСРР. Урожайність сільськогосподарських культур під впливом бездощі́в’я катастрофічно впала. Попри те, що у південних губерніях країни лютувала посуха, у липні 1921 року Політбюро ЦК КП(б)У направило до ЦК РКП(б) телефонограму, в якій вимагало зібрати в УСРР 100 мільйонів пудів податку з урожаю. Вивезення хліба до Росії на тлі неврожаю і сухолі́ття призвело до голоду на півдні України, який посилювався відсутністю зернових запасів. При цьому від місцевої влади вимагалося прикласти «надлюдські зусилля для підвищення продовольчих заготівель і виконання нарядів Наркомпроду навіть на шкоду задоволенню місцевих потреб».

У серпні 1921 року Рада праці та оборони видала спеціальну постанову, яка дозволяла використовувати надзвичайні заходи при вилученні продовольства. У документі прямо зазначалося, що в селах і волостях, які чинили опір збирачам продовольства, можна застосовувати найрішучіші примусові заходи, аж до введення військових частин і використання зброї. Тоді ж у країні з’явилися так звані продовольчі дружини — воєнізовані формування, що використовувалися для вилучення продуктів і залякування селян.

Восени 1921 року голод охопив 8 з 12 українських губерній. Сильно постраждали Одещина, Миколаївщина, Запоріжжя, Донеччина, Катеринославщина, південь Полтавщини, Харківщина і Кременчук. Уже в жовтні в Україні були зафіксовані перші смерті від голоду. У грудні почалося тяжке голодування, що супроводжувалось десятками тисяч смертей. Кількість померлих від масового голоду в період 1921-1923 років в Україні залишається невідомою. Дослідники стверджують, що від голодної смерті загинули не менше 500 000 осіб.

Однак існують і інші цифри. Видкун Квіслінг, який допомагав Фрітьофу Нансену надавати допомогу людям, які голодують в Україні, в одному зі своїх звітів написав, що в країні страждають від голоду близько 7 мільйонів осіб. Доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук, дослідивши пресу того часу, прийшов до висновку, що жертвами голоду стали приблизно 3,5 мільйона осіб. Історик стверджує, що трагічна подія була зафіксована документально, і більшовицька влада не приховувала масштаби трагедії.

Незабаром настав переломний момент. На VI Республіканському партійному конгресі виступив Микола Скрипник. Він заявив, що голод в Україні був очевидним. Після цього риторика комуністів змінилася. Представникам компартії України, зокрема Христиану Раковському, було дозволено звернутися за міжнародною допомогою.

Визнання голоду в УСРР та допомога іноземних організацій

До певного моменту ситуацію в південних губерніях висвітлювати було заборонено, однак у січні 1922 року Політбюро ЦК КП(б)У зняло блокаду з інформації про голод в Україні. За деякими даними, на 1 травня 1922 року в 5 українських губерніях постраждало близько 4 мільйонів осіб, або 35% населення. Видкун Квіслінг, який був свідком трагедії, писав, що в Україні від страшного голоду померло близько 7 мільйонів людей, близько 40% з них — діти. При цьому державну допомогу отримували лише 7,5% голодуючих.

У серпні 1922 року над розв’язанням проблеми почали працювати закордонні організації. Вони годували 1,8 мільйона жителів постраждалих губерній. Своєю чергою, офіційна влада, яка все ж таки визнала факт голоду, забезпечувала через комітет допомоги голодуючим лише 400 000 осіб. Історики стверджують, що в рятуванні людей вирішальну роль відіграли іноземні організації, які надали десятки мільйонів пайків.