У перші десятиліття радянської влади в Кременчуці нерідко застосовувалися диктаторські методи управління та страхітливі покарання. Репресії були спрямовані проти тих осіб, які завжди вважалися потенційними ворогами або згодом стали підозрілими особами. Під наглядом, серед інших, опинилася інтелігенція, люди, які мали різноманітні думки, учасники міського самоврядування та представники “ненадійних” національностей. Далі на poltava.com.ua.
Заборонений плюралізм
Більшовики помічали відомих діячів суспільно-політичного життя Кременчука. Якщо громадських лідерів не могли залучити на свій бік, то піддавали їх обструкції. У 1919 році зупинили роботу міської думи, дарма, що це була дуже важлива управлінська структура Кременчука, завдяки якій розвивалася культура, місцева інфраструктура та регіональна економіка.
Але на думку більшовиків, серед членів міської ради було занадто людей, які не визнавали домінування радянської влади. Вони обговорювали “збурювальні” ідеї про самовизначення української нації, лобіювали інтереси мешканців у сфері фінансових та природних ресурсів Кременчука, намагалися захищати базові права людини.
Першими в Кременчуці постраждали члени меншовицьких партій за “контрреволюційну діяльність”. Їх засудили до п’ятирічного ув’язнення. Про це пише сайт “Наш Кременчук”. Крім того, більшовиків дратувало, що журналісти деяких видань виявляли інакомислення в інформаційно-публіцистичних статтях. Комуністи не стали терпіти зрадницький плюралізм. У 1920 році перестала виходити газета “Максималіст”, яку видавала партія соціал-революціонерів, та газета “Анархіст-партизан”, що випускалася анархістами. Редактори, журналісти, видавці постали перед суддями революційного трибуналу.
“Сіоністи-терористи”
У цей час у Кременчуці мешкало 29 тисяч євреїв. Серед них були дуже активні громадяни, які не припиняли політичну діяльність. Наприклад, функціонували сіоністські партії соціалістичної спрямованості. Їхні політичні ідеї мали деяку схожість із тезами більшовиків, наприклад, необхідність повалення монархії.
Однак радянська влада не мала симпатій до сіоністського політикуму. І не дивно, адже керівництво юдейських організацій засудило головне досягнення комуністів — антидержавний переворот 1917 року. Ця подія була визначена як зазіхання на основи демократії.
У 1920 році сіоністські партії заборонили, а їхні лідери були репресовані. Але після цього антисемітські дії більшовиків не зупинилися. У 1930-ті роки влада розшукувала в місті “єврейське підпілля”. І детективно-каральна діяльність увінчалася успіхом. Кременчуцький відділ НКВС доповів у Полтаву, що в Кременчуці виявлено сіоністську організацію, члени якої нібито хотіли влаштувати вибухи в урядових установах та займалися таємною антикомуністичною пропагандою.
Німецька якість не потрібна
Відомо, що в Кременчуці жили німці. Уродженці Пруссії, Баварії та Саксонії вперше з’явилися тут на початку ХІХ століття. Майстрів із Західної Європи запросили для роботи на швейному виробництві, бо місцевих умільців не вистачало.
Потім за фахівцями у сфері легкої промисловості прибули ремісники, торговці, кулінари. Деякі поселенці заснували в Кременчуці свій бізнес. Наприклад, завдяки зусиллям німців запрацювали пивоварний завод “Нова Баварія”, ремонтні майстерні та ковбасні цехи.
За часів капіталістичної економіки колишніх європейців цінували за працьовитість та сумлінність, але радянські керівники Кременчука німців незлюбили всупереч їхнім чеснотам. Багато емігрантів попрямувало на історичну батьківщину. А тих, хто залишився, репресували.
“За радянських часів, коли почалися масові репресії, багато етнічних німців, які проживали в місті, було заарештовано, — розповідав краєзнавець Євген Бергер для видання “Кременчуцький телеграф”. — Наприклад, відомий випадок Павла Кохаля, якого розстріляли як німецького шпигуна за свідченнями п’ятьох людей. А потім виявилося, що вони його обмовили — боялися за себе та свої сім’ї”.
Крамольні думки про незалежність
У 1930-ті роки роботу репресивного механізму було скориговано. Кременчуківців переслідували не лише за конкретні вчинки, а й за соціальний стан та походження. Заможних селян, успішних торговців, священників, колишніх жандармів, дворян та політиків заарештовували, ізолювали, ліквідували. Кримінальними вважалися навіть родинні зв’язки з ворогами радянської влади. Цілі сім’ї позбавлялися цивільних прав і мучилися у в’язницях.
Втім, під репресіями опинялися й близькі більшовикам за духом люди. Георгій Лапчинський — засновник Кременчуцької ради робітничих депутатів. Він активно виступав проти Центральної Ради, але водночас обстоював незалежність комуністичної партії України від загального управлінського апарату. Крім того, Лапчинський говорив про необхідність суверенітету радянської України та розвивав ідею федералізму в державній структурі СРСР.
Таке зухвале вільнодумство “заслуговувало на покарання”. Лапчинського виключили з партії більшовиків та відправили працювати консулом до Львова. Згодом запідозрили, що він близько спілкується з українськими націоналістами й вислали його на Колиму. А там засудили до розстрілу.
“Японський шпигун”
Керівник Кременчуцького виконкому Олександр Сербиченко багато зробив для відновлення міста та регіону після воєн та заворушень. У 1922 році він став головою Полтавського губернського виконавчого комітету. Цю людину ганили за політику українізації та спроби протистояти колективізації.
У середині 1930-х років Сербиченко заарештували та звинуватили. Втім, його “злочин” із волі переслідувачів виявився не пов’язаним ні із захистом прав селян, ні з українською національною ідеєю. Тодішні володарі доль вирішили, що затриманий чиновник — це підступний шпигун, який працює на японську розвідку. Чому висунули саме таке звинувачення, історія замовчує. Але кара була страшною — розстріл.
До речі, пролетаріат, хоч і вважався гегемоном, але не був застрахований від гніву “суворих, але справедливих” наглядачів. Олексій Покамістов працював на вагонобудівному заводі, у 1937 році його заарештували за виготовлення неякісного інструменту. До того ж вигадали додаткове звинувачення: стверджували, що він був членом антирадянської організації. Причому керівником “таємної спільноти” був директор заводу, який нібито завербував Олексія.
Це була неймовірна брехня, але співробітники НКВС не пред’являли якісь доводи. Арештанту не дозволяли спати кілька діб — і він підписав усі протоколи допитів. А потім вирушив до ГУЛАГу.
Жахи замість ласощів
На початку XX століття в Кременчуці з’явився будинок, у якому розташувалася кондитерська кулінара Сілаєва. У цьому закладі торгували гарячим шоколадом, кавою, булочками, морозивом. Однак після приходу радянської влади солодка історія цього приміщення закінчилася й почалася кошмарна та кривава.
У колишній кондитерській відкрили відділення НКВС, облаштували кабінети для співробітників та підвали для затриманих. Сюди привозили “ворогів народу”, катували їх та розстрілювали. До під’їзду установи під’їжджала чорна машина, так званий “воронок”. Виводили заарештованих і супроводжували їх усередину будівлі. А через деякий час із дверей виносили нерухоме тіло, загорнуте в брезент.
Деякі сучасники репресій розповідали, що страти відбувалися не лише в підвалах, а й у задньому дворі. А щоб тріск та ляск пострілів не були чутні на вулиці, кати включали двигун автомобіля. І гарчання машини заглушало звуки судилища.
За підрахунками різних істориків, у 1930-ті роки в Кременчуці від репресій постраждало понад 2000 осіб. Найбільше городян карали за “антирадянську агітацію” та “співпрацю з ворожими силами”. Завдяки деяким пом’якшувальним обставинам найвищий захід покарання замінювали терміном у трудових таборах.
