Пирятин — одна з перлин Лівобережної України, що має давню й багату історію. Місто розташоване на березі річки Удай. Упродовж століть воно не раз ставало свідком важливих історичних подій. Пирятин розташований на перетині торгівельних шляхів. Доля цього мальовничого міста тісно пов’язана з формуванням української державності, боротьбою за незалежність, розвитком козацтва та героїзмом у роки Другої світової війни. Історія Пирятина — це історія народу, який не раз доводив свою здатність вистояти й зберегти гідність навіть у найважчі часи. Далі на poltava.com.ua.
Перші згадки про Пирятин
Цікаво, що щодо походження назви Пирятин існує кілька гіпотез. Найбільш ймовірною з них історики вважають версію філолога Олексія Соболевського. Він переконаний, що назва походить від слова «Пирят» — скороченої форми імені київського боярина Пирогоста, який володів поселенням у районі сучасного Пирятина в далеких XI–XII століттях. Перша згадка про місто зустрічається у Лаврентіївському літописі 1154 року. На той час це було укріплене руське місто, що належало до Переяславського князівства. Поселення розташовувалося на високому березі річки Удай — правої притоки Сули.
У 1239 році, на думку істориків, Пирятин був зруйнований ордами монголів. Тоді були знищені всі поселення й фортеці в районі Сули. Імовірно, місто згодом відбудували. Дані про нього як про велике поселення у складі об’єднаної Сарайської єпархії під контролем Золотої Орди є в документах 1261 року.
Після битви на Синіх Водах у 1369 році між литовським князем Ольгердом Гедиміновичем і подільськими князями Золотої Орди, землі Південної Русі опинилися під контролем Великого князівства Литовського. Є дані, що в цей період район Посулля разом із Пирятином увійшов до складу Литви.
Місто з кінця XII і до початку XVI століття
У цей період більшість Лівобережжя, зокрема й Пирятин, належала князівському роду Глинських — нащадків золотоординського темника Мамая Кіята, які прийняли православ’я. Вони захищали Велике князівство Литовське від нападів кримських татар і московитів. Саме під управлінням Глинських на території Полтавщини з’явилися козаки, які були представниками збіднілого руського боярства та хрещених татар. У цей час Пирятин зменшився у розмірах, а його стратегічне значення ослабло. Це підтверджується тим, що поселення не потрапило до «Списку руських міст, дальніх і ближніх».
У 1568 році між Великим князівством Литовським і Польською Короною була укладена Люблінська унія — угода про утворення союзної держави Річ Посполита. Полтавщина, яка з 1471 року входила до Київського воєводства, опинилася під контролем польського короля. Рід Глинських занепав, а Пирятин на прохання старости Канівського й Черкаського — Михайла Вишневецького — у 1578 році був переданий Стефаном Баторієм шляхтичу русько-татарського походження Михайлу Грибуновичу Байбузі.
Однак син Вишневецького, Олександр, силою захопив землі Грибуновича Байбузи у 1582 році, що спричинило судовий позов останнього до короля. У підсумку, у 1589 році Сигізмунд III виділив позивачеві інші землі. Наступного року Посулля було закріплено за Олександром Вишневецьким. Він отримав також право запровадити магдебурзьке право й зайнявся будівництвом міста. На місці старого Пирятина Олександр звів замок. Саме поселення він назвав на честь батька — Михайловим. Утім, ця назва не прижилася.
Після отримання магдебурзького права місто отримало власний герб, на якому зображено стрілу — символ на міській печатці. Після смерті Олександра Вишневецького Пирятин перейшов у власність його сина Ієремії. Він позначений як населений пункт на карті французького інженера Ґійома де Боплана. Згодом Пирятин згадується в історичних документах як місто.
Пирятин у XVII–XVIII століттях
У середині XVII століття у Пирятині проживало близько 3 400 осіб. Як і в інших регіонах, місцеве населення здебільшого займалося ремеслами та торгівлею. На початку XVIII століття в місті сталася велика пожежа, що знищила його більшу частину. У 1708 році пирятинські козаки під проводом Леонтія Свічки брали участь у боротьбі проти шведсько-українських військ і змогли втримати місто. За проявлену хоробрість і стійкість Петро I вручив їм грамоту.
На початку XIX століття у Пирятині не було жодної кам’яної споруди. У містечку мешкало лише 2 627 осіб. Щопонеділка й щоп’ятниці тут проводили базар. Крім того, чотири рази на рік у Пирятині відбувалися ярмарки.
У травні 1765 року, після запровадження поштового зв’язку на Лівобережній Україні, через місто пролягли п’ять поштових трактів — до Лубен, Києва, Прилук, Лохвиці й Золотоноші.
Пирятин у складі Російської імперії
За указом Катерини II Пирятин став повітовим містом Київського намісництва. У 1781 році в населеному пункті служив Михайло Кутузов. За кошти полкового осавула Андрія Ільченка в місті було зведено кам’яний собор Різдва Пресвятої Богородиці. У 1782 році був складений перший план забудови міста. У 1796 році Пирятин разом із повітом увійшов до складу Малоросійської губернії.
У 1802 році Малоросійську губернію було поділено на дві нові адміністративні одиниці — Чернігівську та Полтавську губернії. Пирятин як повітове місто увійшов до складу останньої. Того ж року в губернській креслярні був розроблений новий план міста.
У 1805 році у Пирятині ще не було кам’яних житлових та громадських будівель. Єдиним винятком був храм Різдва Пресвятої Богородиці. Населення міста тоді становило лише 2 627 осіб. У 1810 році до складу Пирятина включили село Заріччя, що належало поміщиці Марії Ограновичевій, та хутір Гуленків, власником якого був колезький реєстратор Андрій Гуленко. Тоді Пирятин складався лише з двох кварталів — Броварки та передмістя Слобідка. У місті налічувалося 560 будинків, 28 вітряних і водяних млинів, 5 шинків, 2 трактири та 90 виставок для продажу вина на ярмарках.
У 1878 році у населеному пункті вже діяли два заводи з перероблення сільськогосподарської сировини. У 1885 році у Пирятині відкрили поштову та телеграфну контори. За даними перепису 1897 року, у місті проживало 8 022 особи, з яких 4 084 — жінки, а 3 988 — чоловіки.
Пирятин на початку ХХ століття
У складі Російської імперії Пирятин стрімко розвивався. Уже у 1900 році в місті налічувалося 57 забудованих кварталів і 914 будинків, зокрема шість двоповерхових кам’яних 75 одноповерхових кам’яних споруд. Решта будівель були дерев’яними або глинобитними. У місті функціонували ярмаркова та базарна площі. При цьому близько 62% населення становили міщани, 16% — козаки, 12% — селяни, а 10% — представники привілейованих станів.
У 1903 році у Пирятині організували сільську ремісничу майстерню для підготовки робітників із виготовлення та ремонту меблів, сільськогосподарського знаряддя, а також виробів із металу й дерева. У вересні 1907 року у місті відкрилася жіноча гімназія, а у липні 1912 року — Пирятинська чоловіча гімназія. У 1914 році відкрили вище початкове училище.
У 1917 році в місті та інших населених пунктах повіту створили осередки товариства «Просвіта». У березні того ж року утворили Пирятинську раду робітничих депутатів. У липні створили Пирятинську повітову раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, яка підтримала III Універсал Центральної Ради.
У січні 1918 року в Пирятині встановилася радянська влада. У серпні 1919 року місто захопили війська Денікіна, але вже у грудні того ж року більшовики повернули контроль над містом. Цього разу радянська влада закріпилася надовго.
Пирятин у радянські довоєнні роки
Після встановлення радянської влади Пирятин почав активно розвиватися. Уже в 1922 році у місті збудували першу електростанцію потужністю 16 кінських сил. За даними 1925 року, у Пирятині діяли 12 заводів, фабрик і артілей, а також 17 пунктів лікнепу, шість трудових шкіл, педагогічні курси, школа фабрично-заводського навчання, дві бібліотеки, два дитячі будинки, робітничий клуб і театр. У місті почали випускати газету «Незаможник». У 1925 році у Пирятині відкрили педагогічний технікум.
На початку 1930-х років у місті почали працювати сирзавод і меблева фабрика. У Пирятині відкривали нові підприємства. У 1932–1933 роках місто, як і інші населені пункти Полтавщини, постраждало від Голодомору. У 1937 році на території Пирятинського району розпочалися політичні репресії.
Того ж року Пирятинський район увійшов до складу новоствореної Полтавської області. Уже в 1939 році у місті проживало 13 918 осіб.
Пирятин у роки Другої світової війни
З початком німецько-радянської війни влітку 1941 року Пирятин, як і багато інших населених пунктів Полтавщини, опинився на шляху ворожого наступу. Вже у вересні 1941 року місто було окуповане військами Вермахту. Окупація тривала понад два роки — до вересня 1943 року.
У цей період на території міста встановили жорсткий окупаційний режим. Влада належала німецькій адміністрації та допоміжній поліції. У місті діяла трудова повинність, проводилися масові арешти, розстріли, примусове вивезення молоді до Німеччини. Жорстоко знищували євреїв, військовополонених і представників інтелігенції. Пирятинці жили в умовах постійного страху та браку елементарних засобів для існування.
Водночас у регіоні активно діяли підпільні групи та партизанські загони. Місцеві жителі, ризикуючи життям, допомагали пораненим радянським бійцям, передавали інформацію про переміщення німецьких військ, саботували накази окупантів.
У вересні 1943 року, під час Сталінградсько-Курської операції та наступу радянських військ на Лівобережну Україну, Пирятин був визволений частинами Червоної армії. У 1944 році Пирятинський аеродром став одним з кінцевих пунктів операції «Френтик».
Пирятин після визволення від окупації
Вже у 1946 році у Пирятині відновили роботу майже всі підприємства, що функціонували до війни. Проте у 1946–1947 роках у Пирятинському районі лютував голод. У 1948 році пирятинці освоїли довоєнні посівні площі зернових і технічних культур. У 1950-х роках у районі провели укрупнення колгоспів.
У 1952 році на автостанції міста побудували водонапірну вежу незвичайної конструкції. Ця споруда прославила Пирятин на весь Радянський Союз. Так сталося після виходу на екрани радянської комедії «Королева бензоколонки», знятої у 1963 році.
Після Другої світової війни Пирятин активно розвивався. У 1970 році було завершено електрифікацію Пирятинського району, а вже через рік розпочалася газифікація міста.
Пирятин у незалежній Україні
З моменту проголошення незалежності України у 1991 році Пирятин, як адміністративний центр Пирятинського району Полтавської області, розпочав нову сторінку своєї історії. У перші роки населений пункт зіткнувся з рядом труднощів: занепадом промисловості, скороченням робочих місць, міграцією молоді до великих міст або за кордон. Однак пирятинці поступово адаптувалися до нових реалій. У місті почався розвиток приватного підприємництва, з’явилися нові торгівельні заклади, невеликі виробництва, кафе та інші підприємства, що надають побутові послуги.
Значну роль у житті громади відіграла адміністративна реформа, яка у 2020 році перетворила Пирятинський район на частину більших територіальних об’єднань. У межах децентралізації було створено Пирятинську міську територіальну громаду, яка отримала більше повноважень і фінансових ресурсів для місцевого розвитку. Це дозволило оновлювати інфраструктуру, ремонтувати школи, дороги та заклади культури.
У Пирятині продовжують функціонувати освітні установи. Розвиваються культура і спорт, регулярно відбуваються виставки, відзначаються національні свята, підтримуються місцеві традиції.
Особливу увагу у місті приділяють патріотичному вихованню молоді. Адже з 2014 року, після початку війни на сході України, та з 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, багато пирятинців стали на захист Батьківщини. Серед них є герої, які загинули, боронячи незалежність України.