Лубни — одне з найдавніших міст України, розташоване на мальовничих берегах річки Сули на Полтавщині. Його історія налічує понад тисячу років і сповнена подій, що відображають складні та героїчні сторінки українського минулого. Від перших згадок у літописах до сьогодення Лубни були свідками князівських міжусобиць, козацької слави, імперських реформ і боротьби за незалежність. Це місто стало не лише географічною точкою, а й культурним, духовним і військовим центром регіону. Далі на poltava.com.ua.
Заснування Лубен
Лубенщина належить до тих європейських територій, які були заселені людьми ще за часів палеоліту. Історики впевнені, що первісні люди жили у цьому регіоні десятки тисяч років тому — про це свідчить стоянка людини пізнього кам’яного віку поблизу села Гінці Лубенського району. Місто було засноване за указом київського князя Володимира Святославовича як одна з фортець Посульської оборонної лінії у 988 році — для захисту південних кордонів Київської Русі від набігів степових завойовників. Назва міста, ймовірно, походить від основного заняття його мешканців — виготовлення луб’яних виробів.
Перша письмова згадка про Лубни датується 1107 роком, коли біля міста руські князі розгромили війська половецьких ханів. Згодом населений пункт захопили половці, а у 1239 році його зруйнували монголо-татари. Ситуація була надзвичайно складною, однак місто вціліло. Історики вважають, що цьому сприяла багата природа — ліси, болота й річки.
Після монголо-татарського спустошення Лубни надовго перетворилися на невелике село. Лише у 1591 році місто відновило свій статус, отримавши Магдебурзьке право, а разом із ним герб і печатку. У той час місто перебувало під контролем магнатів Вишневецьких. Князь Ярема Вишневецький був справжнім володарем Лівобережної України — від батька Михайла він успадкував майже окрему державу, яку називали «Вишневеччиною» або «Лубенським князівством». Це була добра половина сучасної Полтавщини та значна частина Чернігівщини.
Армія Вишневецьких у різні періоди налічувала від 4 000 до 6 000 осіб. З таким військом вони могли не лише захищати свої володіння, а й впливати на політичні рішення в Речі Посполитій. Історики називають Ярему Вишневецького добрим господарем — за роки його правління володіння зросли більш ніж у десять разів. Його, за свідченнями, вели не особисті інтереси, а прагнення до розвитку краю та добробуту народу.
Розвиток Лубен у XVII столітті
Вже у 1640 році в місті налічувалося 2 646 дворів і 40 млинів. Тоді прикордонні міста звільнялися від сплати податків на 20 років з метою економії коштів на будівництво укріплень. Мати Яреми Вишневецького пожертвувала частину своїх статків на будівництво Мгарського монастиря. Ба більше, вона наклала прокляття на кожного, хто посміє порушити монастирське життя або утискати православ’я на її землях. Сам Ярема мріяв побудувати на Лівобережжі своєрідну «маленьку Європу» — культурний, соціальний і духовний осередок поруч із Московією.
Лубни стали східною резиденцією князів Вишневецьких і фактично столицею Лівобережної Вишневеччини. Після отримання Магдебурзького права тут почали активно розвиватися самоврядування, ремесла й торгівля. У той же період Лубни стали центром багатьох селянсько-козацьких повстань. За часів Богдана Хмельницького місто стало центром Лубенського козацького полку — одного з найбільших на території України.
З початку XVII століття в Лубнах діяла Троїцька церква, яка вважалася найдавнішою у місті. Тут також розташовувався католицький бернардинський монастир — саме його ченці започаткували на Лубенщині традицію вирощування лікарських рослин. Згодом лікування травами почали практикувати й у Мгарському монастирі. Ба більше, у 1707 році Петро I заснував у Лубнах першу в Україні польову запасну аптеку.
Лубни у XVIII–XIX століттях
До Полтавської битви Лубни вважалися найбільшим містом на Полтавщині. Їх навіть планували зробити центром Полтавської губернії. Однак цьому завадила знаменита Полтавська битва, після якої головним містом регіону стала Полтава. З 1781 року Лубни були містом Київського намісництва, а з 1802 року — центром Лубенського повіту Полтавської губернії. На початку XIX століття в місті було сформовано гусарський полк, який відзначився у Вітчизняній війні 1812 року. У той період Лубни часто називали «українською Швейцарією».
У 1803 році у місті з’явилася лікарня, у 1872 році — чоловіча гімназія, у 1878 — жіноча гімназія, а у 1891 — сільськогосподарська школа. У 1885 році Катерина Скаржинська відкрила в селищі Круглик під Лубнами перший приватний музей на території України.
У 1901 році через місто пройшла залізниця, що суттєво вплинуло на промисловий розвиток Лубен. Утім, на початку XX століття в місті не було жодної читальні, а в міській бібліотеці, за винятком одного примірника «Кобзаря», не було жодної книжки українською мовою. Грамотними тоді були лише 13% мешканців.
У 1905 році у Лубнах почала виходити перша в Придніпровській Україні газета українською мовою під назвою «Хлібороб». Великі зусилля для її видання доклали брати Шемети. Тоді в регіоні була проголошена «Лубенська республіка», яка проіснувала до 1907 року. Згідно з переписом 1910 року, у Лубнах налічувалося 2 349 домогосподарств, проживало 12 786 осіб, діяло 7 церков. У 1911 році, попри царські заборони, у місті відбулося святкування 50-річчя з дня смерті Тараса Шевченка.
Також відомо, як навчалися колись у Лубнах і хто прославив місцеву систему освіти.
Прихід радянської влади на Лубенщину у ХХ столітті
Початок XX століття став переломним періодом для Лубенщини. Після падіння Російської імперії та революційних подій 1917 року влада у регіоні неодноразово змінювалася: Лубни перебували під контролем Центральної Ради, гетьманату Скоропадського, Директорії, більшовиків, а також німецьких й білогвардійських сил. Така нестабільність спричинила глибоку соціально-економічну кризу та збройні конфлікти.
У 1920 році місто остаточно перейшло під контроль більшовиків. З цього моменту у Лубнах почалося становлення радянської влади, що передбачало кардинальні зміни в управлінні, власності та способі життя місцевого населення. Нова влада розпочала із націоналізації землі й майна. Поміщицькі маєтки конфісковувалися або перетворювалися на радгоспи. Приватні підприємства також переходили під підпорядкування держави. Цей процес супроводжувався насильством, переслідуванням заможних селян і духовенства, знищенням культурної спадщини. У Лубнах кілька церков було закрито та перетворено на склади або клуби.
У 1930-х роках лубенських селян примусово об’єднували в колгоспи. Спротив цьому процесу супроводжувався саботажем і втечею мешканців. Розпочалися масові репресії проти заможних господарів — арешти, заслання. У регіоні внаслідок розкуркулення постраждали тисячі родин.
Найтрагічнішою подією для Лубенщини став Голодомор 1932–1933 років. У регіоні, який вважався одним із найродючіших на Лівобережжі, розпочалося вилучення зерна й продовольства. У селах від голоду загинула значна частина населення.
Попри тяжкі умови, у другій половині 1930-х років у Лубнах почала активно розвиватися інфраструктура. У місті будувалися школи, медичні установи, культурні заклади. Впроваджувалися нові форми освіти, масова грамотність, політичне виховання. Утім, ці досягнення супроводжувалися атмосферою страху, доносів і сталінських репресій. У першу чергу постраждали місцева інтелігенція й духовенство.
Лубни у роки Другої світової війни
Одним із найтрагічніших періодів в історії Лубенщини стали роки Другої світової війни. Місто Лубни, як важливий стратегічний пункт Полтавської області, опинилося в зоні бойових дій. У вересні 1941 року німецькі війська захопили весь регіон. Окупація тривала два роки та супроводжувалася жорстокими репресіями та терором проти місцевого населення.
Одразу після встановлення нацистського режиму у місті було запроваджено нову систему влади під керівництвом німецького командування та колаборантів. Німці знищували інфраструктуру Лубен, вивозили з міста ресурси, продовольство та худобу. Місцевих мешканців змушували працювати на потреби рейху. Багатьох молодих дівчат і юнаків примусово вивозили на роботи до Німеччини.
Особливо трагічною сторінкою у роки окупації стало масове знищення єврейського населення Лубен. До війни єврейська громада міста була досить численною й відігравала важливу роль в економічному та культурному розвитку. Восени 1941 року у Лубнах за наказом нацистської адміністрації відбулися масові розстріли. У листопаді лише в районі Засулля, в урочищі Рибки, було розстріляно понад 1 500, а за деякими даними — 1 900 євреїв. У світле свято Великодня у квітні 1942 року загін зондеркоманди «Плат» розстріляв у Лубнах близько 700 євреїв. Загалом за час окупації в місті було вбито понад 2 000 громадян єврейської національності.
Лубни були звільнені радянськими військами у вересні 1943 року під час наступальної операції на Лівобережній Україні. Бої за місто були запеклими, і частина його інфраструктури зазнала значних руйнувань.
Відбудова Лубен після Другої світової війни
Звільнене місто зазнало колосальних руйнувань. Тут існували серйозні економічні та соціальні проблеми. Відбудова Лубен була складним і тривалим процесом, який вимагав величезних зусиль як з боку місцевих мешканців, так і з боку радянської влади. Німецькі війська розграбували й знищили більшу частину міського господарства. У Лубнах були зруйновані житлові будинки, підприємства та соціальні об’єкти. Ситуацію ускладнювало те, що після окупації у місті залишилося мало людей — переважно літні, жінки та діти.
Відновлення почалося з промисловості, житла, інфраструктури та економіки. Через сильні пошкодження житлового фонду лубенці змушені були жити в напівзруйнованих будівлях, бараках і тимчасових укриттях. Після війни у місті розпочалося масштабне будівництво нового житла. Відновлення потребували й інші об’єкти міської інфраструктури — мости, дороги, система водопостачання. Для проведення відбудовчих робіт радянська влада направила до Лубен будівельні бригади з технікою та матеріалами.
Вже у 1944 році в місті відновили роботу школи та культурні установи. Почали відкриватися бібліотеки й клуби. Попри важкі післявоєнні умови, місцеві мешканці старалися працювати й поступово повертали місто до мирного життя.
До кінця 1950-х років Лубни майже повністю відновилися після руйнувань Другої світової війни. Місто було упорядковане, відновлено промисловість і сільське господарство, налагодився звичний ритм життя. Величезну роль у післявоєнній відбудові відіграли жінки й підлітки. У 1972 році Лубнам було надано статус міста обласного значення.
Лубни у роки незалежності України
Після проголошення незалежності України у 1991 році Лубни, як і багато інших українських міст, зіткнулися з новими викликами. У цей період руйнувалися старі економічні зв’язки, спостерігалося падіння промислового виробництва й зростання безробіття. Проте Лубни досить швидко адаптувалися до нових реалій. Уже за кілька років після проголошення незалежності у місті почав активно розвиватися приватний бізнес.
Після економічних потрясінь 1990-х років розпочався період активного відновлення. У Лубнах розпочалося будівництво доріг і нових житлових комплексів, проводилася реконструкція старих будівель. Були вжиті заходи, спрямовані на покращення міської енергетичної інфраструктури та водопостачання.
Суттєвих змін зазнала економіка. Підприємства почали переходити на ринкові умови, і в Лубнах зросла роль малого та середнього бізнесу. Розвивалася торгівля й сфера послуг, зросло значення сільського господарства, яке завжди було важливим складником економіки району.
У 2018 році Лубни відзначили 1030-річчя з дня заснування та 75 років від дня визволення від нацистських загарбників. За чисельністю населення місто вважається четвертим у Полтавській області після Полтави, Кременчука та Горішніх Плавнів. За оцінкою на 1 березня 2012 року в ньому проживало 47 845 осіб.
Лубни називають літературною столицею Полтавщини, а також промисловим центром регіону. Місто славиться цеглою, хлібом, ковбасними виробами, м’ясною продукцією, а також морозивом.
У Лубнах функціонує велика кількість загальноосвітніх навчальних закладів, а також технікуми та коледжі, зокрема медичний. Є художня, музична та спортивна школи. У місті працюють бібліотеки, краєзнавчий музей і галерея мистецтв.