Масовий голод в Україні, який тривав у 1932–1933 роках, був визнаний актом геноциду, який організувала радянська влада. Цю катастрофу назвали Голодомором. Через постійну нестачу їжі загинули мільйони людей. Багато експертів вважають, що штучний голод використали як інструмент придушення національно-визвольного руху. Смертність від недоїдання була значною в Києві, Одесі, Вінниці, Миколаєві, Херсоні. Це трагічне явище стосувалося й Кременчука. Далі на poltava.com.ua.
“До останнього зерна”
На початку 30-х років XX століття представники радянської влади планомірно конфіскували в громадян хліб, зерно та інші харчові продукти. Відбувалося це під час так званої колективізації та пояснювалося тим, що продовольство необхідно розподіляти рівномірно серед усіх жителів країни. Крім того, влада забороняла та блокувала виїзд людей, що голодували та відмовлялася приймати допомогу з-за кордону.
Водночас у 1932 році СРСР експортував за кордон 18 мільйонів центнерів зерна. На той час світові ціни на сільськогосподарську продукцію стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи. Щоб заробити валюту, вирішили збільшити обсяги продажу зерна, унаслідок чого хлібозаготівельні плани зростали, з колгоспів забирався весь урожай. Селянам не залишали майже нічого, і вони відмовлялися працювати. Люди розраховували на раніше підготовлені запаси й водночас організовували повстання проти радянської влади.
Однак заховані продукти зберегти не вдавалося. Представники влади виконували поставлене вищим керівництвом завдання: покінчити з “куркульським саботажем урожаю”, забрати все “до останнього зерна” та одразу відправити на заготівельний пункт. Отже, радянське керівництво ставило собі дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи та збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зупинити рух національного спротиву.
“Будівельники комунізму” вимруть?
Кременчуцький район згадується в ухвалі політбюро комуністичної партії, в якій був план продовольчого забезпечення України на серпень 1933 року. У цьому документі зосереджено ультимативні, загрозливі вимоги. За невиконання норм хлібозаготівель партійні органи вирішили покарати громадян та припинили постачання всіх товарів загального споживання до сіл Кременчуцького району. Крім того, посилили контроль над приватними господарствами та повсюдно застосовували силові методи для отримання на користь держави худоби на м’ясо.
Партійний секретар Кривуші писав, що норми хлібозаготівель досягти неможливо. Отже, селяни будуть не лише позбавлені необхідних товарів, а й змушені поповнювати державні засіки зерна зі своїх запасів. Не кажучи вже про те, що з колгоспних полів їм нічого не дістанеться.
Люди, доведені до відчаю, марно зверталися по допомогу до “батька народів” Сталіну. Вони написали листа, де наївно запитували, мовляв, хіба є такий закон, який прирікає на голодну смерть? Аграрії хотіли знати, що буде далі? Як можна створювати щасливе суспільство та прямувати у світле майбутнє, якщо всі “будівельники комунізму” вимруть із голоду?
Їди люди вже не мали, і правління колгоспу організувало громадське харчування. Одній людині давали 200 г крупи й стільки ж борошна, 100 г м’яса, 20 г масла. Але й це незабаром було заборонено.
Полювання на дітей
У Кременчуці голодомор відчувався не так гостро. На деяких виробничих підприємствах готували обід для співробітників. Завдяки тому, що Кременчук був великим промисловим центром, який сприяв економіці, дозволялося давати хліб робітникам та інженерно-технічним працівникам. Містянам доводилося буквально працювати за їжу. Одна людина отримувала один буханець на 2 дні.
У магазинах вишиковувалися довгі черги, але це скоріше тішило, ніж засмучувало: Кременчук опинився в списку “привілейованих” міст, у яких дозволяли торгувати хлібом. Намагаючись уберегти від голоду дітей, мешканці сіл вивозили їх до Кременчука та залишали на вулицях. Сотні самотніх підкидьків тинялися вздовж стін будинків, ночували в таємних кутах дворів.
Лікарні приймали деяких знесилених малолітніх бродяжок. Але багато хто з них вмирав, не дочекавшись допомоги. Малюків ховали в спільній могилі, без трун — мішки з маленькими тілами скидали у велику яму на цвинтарі.
Однак у місті відбувалися ще жахливіші події! Нелюди викрадали безпорадних, переляканих дітей. Їх заманювали до квартир, пропонуючи спокусливі “ласощі”, наприклад, скибку хліба з цукром. Потім вбивали, обробляли та засолювали дитяче м’ясо. Людожери зберігали ці консерви в підвалах.
“Закон про п’ять колосків”
Незадовго до того, як Голодомор повністю накрив Кременчуцький район зловісною тінню, з’явився страшний “закон про п’ять колосків”. Автори цього юридичного документа визначили суворе покарання за крадіжку державної власності. Причому злочинця карали за розкрадання навіть абсурдно малої кількості “цінностей” — наприклад, кількох колосків пшениці з поля. Відплата була неймовірно жорстокою — розстріл та конфіскація майна. А за пом’якшувальних обставин — 10 років у трудових таборах.
До того ж у сільських жителів, які не могли вчасно здати врожай державі, відбирали всю їжу. Це були так звані штрафи, причому стягнення не звільняло від заборгованості, а було своєрідним каральним заходом. В українських селах з’явилися “продовольчі загони” та партійні активісти, які шукали будь-які продукти. А ще людей змушували купувати в Кременчуці зерно — віддавати 10 рублів за банку та здавати в колгосп.
Біси в будинку під час Різдва
У матеріалах науково-практичної конференції “Кременчук — 435 років” є історія жінки Марії про її дитинство в селі. Вона з подругами залазила на дерева й рвала листя, складала їх і робила “пиріжок”. А її мама робила “муку” із засушених квіток білої акації — перемелювала пелюстки в ступі.
Ще одна свідка подій тих років, жінка Євдокія, розповідала, що незадовго до розкуркулювання їхня родина мала кілька десятин землі, будинок, хлів, сарай із трьома поросятами, літню кухню. Батько Євдокії працював дуже багато. Й ось одного дня різдвяних свят, у двір в’їхало кілька возів, у яких сиділи радянські активісти. Сім’ю вигнали з дому на мороз, діти тяглися до матері.
Непрохані гості вивели з двору жеребця та корову. Згодом почали виносити ліжко, одяг, хліб, сільськогосподарські інструменти. Забрали буряки та овес із льоху. Вдерлася до них тому, що батько не захотів вступати до колгоспу, хоча його не раз викликали до сільради. Назад до хати не пустили, а наказали жити в порожньому напівзруйнованому сусідньому будинку. Сім’я вижила через те, що батько влаштувався працювати на залізницю. Там таки можна було отримати їжу.
Якось Євдокія йшла сільською дорогою до школи й побачила, що на узбіччі сидять люди. Один із них мляво гриз папір, інший судомно ворушив губами, ніби пережовував невидиму їжу. Коли дівчинка за кілька годин поверталася додому, обидві людини лежали нерухомо.
Голодомор, ніби колосальний монстр мучив своїх жертв, обривав життя тих, кому не пощастило існувати в той жахливий час. Не дозволив народитися мільйонам людей, збіднив генофонд нації. Спогади про це нещастя, що передаються нащадкам, послужать грізним застереженням сучасним людям.
