Шпага з алмазами та полк Котляревського: полтавці проти Наполеона

Наприкінці XVIII століття у Європі відбулася епохальна подія, яка вплинула на долі народів — спалахнула Французька революція. Короля Людовіка XVI скинули й стратили. Після кількох років нестійкої влади республіканців та радикальних демократів правителем Франції став Наполеон Бонапарт. Він був проголошений імператором і почав поширювати політико-економічний вплив Франції за допомогою сили — його армія вдиралася до інших країн. Наполеонівські війни тривали упродовж 1803—1815 років. Далі на poltava.com.ua.

Париж — “столиця світу”

Деякі європейські королі створили антифранцузьку коаліцію. До неї входили Велика Британія, Пруссія, Австрія та інші країни. Монархи цих країн мали намір зупинити наполеонівську експансію в Європі. Однак переможна хода імператора була нестримна.

У результаті перших воєнних кампаній в окупації опинилися Пруссія та Іспанія, розгромлено російську та австрійську армії. Французькі війська увійшли до Португалії та Італії, захопили землі Південної Німеччини та Польщі. Згодом під владою Наполеона опинилася майже вся Європа, а Париж почали називати “столицею світу”.

У 1811 році в наполеонівської імперії, разом із населенням окупованих держав, жило 70 мільйонів людей. Завдяки вигідним для Франції новим економічним законам у державної скарбниці накопичувалися гроші. До того ж фінансування військово-політичного режиму здійснювали, користуючись контрибуціями й реквізиціями з пограбованих європейських країн. В імперській стратегії виник навіть проєкт світового панування.

У разі перемоги Бонапарт мав намір включити Правобережну Україну до складу Великого герцогства Варшавського. А на території Лівобережної та Південної України він хотів створити дві держави, підпорядковані Франції. Проте українське дворянство було незадоволене такими планами. Проти французів рушили Охтирський, Київський, Чернігівський, Тернопільський та Одеські полки. Мешканці Полтавської губернії також брали участь у бойових діях, зокрема у закордонних регіонах.

Рятівник прусського короля

Під час війни з Наполеоном прославився полтавець Олександр Марков. Представники цієї дворянської династії добре відомі на Полтавщині. Вони володіли суконними фабриками, були чиновниками та військовими. А їхнє прізвище записано в книгу Дворянських зборів Полтавської губернії.

Олександр Марков був офіцером-артилеристом. Гармати його підрозділу у 1805 році стримували французів у легендарній битві біля міста Аустерліц, що розташовується на території сучасної Чехії. Крім того, він став відомим учасником Битви народів, яка розпочалася 16 жовтня 1813 року неподалік міста Лейпциг у німецькому регіоні Саксонія. Проти наполеонівської армії в бою об’єдналися солдати відразу кількох країн — Австрії, Пруссії та Швеції та інших.

Під час цієї грандіозної битви французька кіннота атакувала командний пункт, де перебував прусський король Фрідріх Вільгельм III. Але артилеристи Маркова зупинили ворога. За цей подвиг Маркова нагородили прусським орденом Червоного орла. Втім, інші європейські воєначальники також у різний час помічали його бойові заслуги Олександра. Йому вручили найвищу нагороду німецького герцогства Баден — орден Вірності. А також нагородили австрійським орденом Леопольда.

Якось полтавцю довелося відбивати штурм, яким керував сам Наполеон. Бій був неймовірно важкий, майже всі солдати з роти Олександра загинули на оборонному рубежі, а французи захопили 9 гармат. Проте у 1814 році артилеристи Маркова брали участь у переможному параді на вулицях Парижа.

Полк Котляревського

Всесвітньо відомий полтавець Іван Котляревський був не лише літератором, а й воїном. Він служив в армії 10 років, піднявся кар’єрними сходами від кадета до штабскапітана, воював проти турків у 1806 році. Коли після бурхливої ​​молодості він зайнявся літературою та педагогікою в тихій Полтаві, то, мабуть, не припускав, що знову матиме стосунок до війни.

У 1812 році для битви з наполеонівською армією створювали народне ополчення. До складу цього формування входили козацькі полки. За два тижні в Полтавській та Чернігівській губерніях зібралося 16 тисяч ратників. Котляревському, як колишньому військовому професіоналу та авторитетній людині, доручили займатися мобілізаційною роботою.

Під його наглядом утворювали український полк у Хорольському повіті. Котляревський звітував губернатору в листі: “Люди надходять у козаки із задоволенням і без найменшої зневіри”. Екіпірування новобранця було таке: 2 пари чобіт, 3 сорочки, шапка, полотняні онучі, нагайка, бурка — повстяний плащ-накидка без рукавів. Крім того, ополченцю давали 100 рублів на покупку коня.

У результаті з 16 тисяч бійців вийшло 4 кавалерійські полки та 7 піхотних, шпитальний батальйон й артилерійський загін. Щоправда, Котляревський, хоч і впорався з організаційною роботою, очолити один із полків категорично відмовився. Пояснився знову-таки в листі губернатору: “Я через бідність мою та через старість матері моєї, яку підтримувати мій обов’язок, служити поза Полтавою не можу”.

Проте літератор одержав винагороду за свою роботу в розмірі 500 рублів та медаль, а також здобув чин майора. А полк Котляревського відзначився в закордонній бойовій операції у Варшавському герцогстві.

Кавалеристи гармат не бояться

На Полтавщині оселилося чимало нащадків родин із Речі Посполитої. Один із таких спадкоємців польського роду — полтавець Дмитро Юзефович. Деякі історики вважають, що його далекі предки були реєстровими козаками, які служили польському королю і здобули дворянський титул.

Дмитро був добре освічений, знав французьку, польську та німецьку мови. Крім того, з юних років навчався військової справи, а незадовго до війни з Наполеоном здобув звання майора і став командиром кавалерійського ескадрону. Після кількох битв із французькою армією в Європі Юзефовичу доручили командувати кінним полком.

У 1807 році він зі своїми солдатами атакував польське містечко Шумово і взяв у полон два ворожі ескадрони. Саме кавалеристи Юзефовича часто використовували чинник раптовості в бою. Несподівані стрімкі атаки руйнували бойові колони супротивників та змушували їх відступати. Це відбувалося навіть якщо нечисленні вершники воювали з великими загонами.

Кавалеристи зуміли успішно напасти на артилерійський підрозділ та відібрати гармати. А біля німецького міста Торгау українські воїни на жвавих конях відбили стразу три фортифікаційні споруди, оснащені великокаліберними гарматами.

Побачивши таку ефективність, воєначальники доручили Юзефовичу звільнити прусську провінцію Вестфалію від наполеонівських солдатів. А у 1814 році кінний полк під командуванням полтавця взяв в облогу фортецю біля французького міста Мец.

За хоробрість та енергійність Дмитро отримав особливу та по-справжньому дорогоцінну нагороду — шпагу, прикрашену алмазами. Однак після зухвалих боїв здоров’я командира полку погіршилося — поранення та контузія заважали воювати. Юзефович залишив фронт і повернувся на рідну Полтавщину, де мешкав разом із дружиною Марією Дерфельден.

Не помітив кулю в нозі

Ще один учасник війни з Наполеоном — Дмитро Неверовський — народився в селі Золотоноша Полтавської губернії та був представником козацької династії. Його діди — привілейовані козаки Запорізької Січі, а батько служив у Переяславському полку та керував козачою сотнею. А тому, згідно із сімейною традицією, Дмитро змалку спритно їздив на коні, вміло орудував шаблею та вважав доблесть — головною чеснотою українського чоловіка.

Бойове хрещення він отримав, бувши поручником у 1788 році в битві з турками. Потім йому довірили командування полком. Ймовірно, спадковий козацький характер допоміг досягти значних успіхів. Через кілька років ретельного навчання та самовідданої служби Дмитро став генерал-майором та очолив дивізію.

У серпні 1812 року Неверовському довелося стримувати кінноту й піхоту біля міста Красний. Наполеонівських солдатів було набагато більше, дивізія відступала. Але водночас солдати мужньо чинили опір. Протягом п’ятьох годин вони відбили 40 атак французів. Загинуло майже 1500 солдатів Неверського, але ворог не зміг зробити швидкий і глибокий прорив. Дмитро був контужений ядром, але не залишив поле бою.

У 1813 році війна вирувала вже в Німеччині. Дивізія Неверовського штурмувала місто Лейпциг. У ногу генерала влучила куля, але він цього не помітив. Звернувся до лікаря, коли чобіт наповнився кров’ю. Кулю витягли, а згодом почалася гангрена, яка невдовзі вбила Дмитра. Він помер у день свого народження — 21 жовтня 1813 року.