Психічна атака та бої з бронепоїздом: козачий полк Всеволода Петріва на Полтавщині

Видатний борець за незалежність України Всеволод Петрів був дивовижно різнобічною особистістю. Це генерал армії УНР, військовий міністр, стратег та полководець. Але він відомий не лише як армійський функціонер і професіонал, а ще і як гуманітарій — історик, педагог, громадський діяч. Втім, на Полтавщину Петрів прийшов “з вогнем та мечем”: у 1918 році солдати під його командуванням билися з військовими частинами радянської армії. Далі на poltava.com.ua.

Невидимий отаман

Всеволод Петрів народився в Києві у 1883 році в сім’ї офіцера. У 1910 році закінчив військову академію. Незадовго до Першої світової війни здобув звання капітана. Обійняв посаду начальника штабу, став командиром полку.

У 1917 році, коли в імперській армії панувала зневіра та розчарування, Петрів створив із земляків-українців осібний добровольчий полк і дав новому підрозділу ім’я кошового отамана Запорізької Січі. Кость Гордієнко — саме він у 1709 році привів великий загін до Полтави на допомогу Мазепі. На початку XX століття цей відомий ватажок козаків теж “супроводжував” українців у бій на Полтавщину, ніби невидимий воєначальник.

У 1918 році полк увійшов до Києва, де Петрів зустрівся з головою українського парламенту Михайлом Грушевським, а також із секретарями військових та земельних справ УНР. Наприкінці січня бійці Петріва добули штурмом завод “Арсенал”, де оборонялися учасники більшовицького антиукраїнського руху.

Влітку та восени 1919 року Петрів виконував обов’язки військового міністра УНР. Йому було тоді лише 36 років. Через рік він уже був генерал-хорунжим, а у 1921 році — начальником штабу армії УНР. Брав участь в організації повстанського руху на території радянської України.

З 1923 року жив у різних європейських країнах. Викладав фізкультуру в Чеському політехнічному інституті. Став членом-кореспондентом Українського військово-історичного товариства у Варшаві. Виступав із лекціями про політику того часу. Підтримував незалежність Карпатської України, допомагав січовим стрільцям, які утворили військову організацію “Карпатська Січ”. Помер у 1948 році, похований у Німеччини.

Зухвала операція

Два весняні місяці 1918 року були яскравим та цікавим періодом у житті Всеволода Петріва. У березні його козачий піхотно-кавалерійський полк увійшов до складу української Запорізької дивізії, що прибула до Київської області. Тривали бої з радянською армією. Більшовики під натиском козаків відійшли на Полтавщину, до містечка Гребінки, а полк Петріва переслідував їх. Українцям допомагали союзницькі війська німців.

На околицях Гребінки — між мостом і водонапірною вежею — курсував броньований потяг червоноармійців. З пересувних кулеметів прострілювали підходи до оборонних позицій. Але українці далі наступали під прикриттям німецької артилерії.

Небезпечний бій тривав до темряви й припинився близько опівночі. А рано-вранці розвідники з’ясували, що основні сили радянської армії пішли в місто Лубни. Втім, вороги невдовзі атакували, і козакам довелося витримати дводенну битву зі штурмовими загонами, які намагалися знову добути Гребінку.

Щоб розгромити супротивника, Петрів вигадав зухвалу воєнну операцію. Козаки зробили те, чого не чекали вороги: за один день непомітно здійснили марш-кидок на 60 кілометрів. Обігнули Лубни, опинилися в тилу ворогів та раптово атакували місто. Штурм стався настільки стрімко та несподівано, що більшовики не встигли підірвати міст через річку Сулу, яким можна було зайти на оборонні рубежі. Але вони встигли підпалити дерев’яний настил мосту.

Бійці Петріва вишикувалися в ланцюжок, і за допомогою річкової води, яку набирали та передавали у відрах, загасили пожежу. Після цього козаки зайняли Лубни, а радянські загони відступили далі на схід Полтавщини — до селища Ромодан Миргородського району.

“Здавайтеся або рятуйтеся!”

Проте червоноармійці намагалися знову добути Лубни: їхні бронепоїзди, ніби змії повзали залізничними коліями біля міста, плювалися кулеметним вогнем, немов гарячою отрутою. Петрів запропонував німецьким артилеристам розташувати далекобійні гармати в центрі міста, на височини. Так вони й зробили. Гармати дострілювали до поїздів, а самі в такій позиції були невразливими.

Після потужної артпідготовки кавалеристи кинулися в атаку та змусили відійти піхотні частини більшовиків назад у Ромодан. Крім того, українські підривники знищили залізничні колії, щоб атаки бронепоїздів у бік міста Лубни більше не повторювалися.

Але треба було рухатись уперед, звільняючи Полтавщину. Козачий полк вступав у бій із більшовиками в кожному хуторі. Петрів із бійцями наблизився до міста Хорол. В одному із селищ козаки захопили касу, де зберігалися гроші 2-го Донецького пролетарського загону. Цієї суми вистачило, щоб забезпечити український полк на 3 місяці.

Знову запрацювала німецька артилерія. Наступ посилився, і за кілька днів Хорол звільнили від більшовиків. Козаки знову використали хитрощі. Вони розсилали у всі доступні зв’язку населені пункти телеграми від імені радянських воєначальників. У посланнях були панічні заклики: “Здавайтеся або рятуйтеся! Ідуть величезні українські війська!”

Селяни показали таємний шлях

Можливо, психічна атака стала ефективним методом: полк Петріва увійшов у Хорол, потім у Ромодан та Миргород. 28 березня українські та німецькі війська наблизилися до села Абазівка, що в Полтавському районі. Після запеклої битви, яка тривала до вечора 29 березня, більшовики відійшли до захисних споруд біля Полтави.

Петрів наказав своїм солдатам відпочивати й теж готувався до ночівлі. До нього підійшов один із німецьких командирів і стурбовано запитав, куди український полководець хоче вести своїх воїнів завтра? Петрів відповів, мовляв, до Полтави. “Але там дуже багато більшовиків!” — вигукнув німець. “Проженемо”, — спокійно сказав Петрів.

Вночі 30 березня до українського полку завітали місцеві селяни. Вони вирішили допомогти козакам і провели штурмову групу українців таємним шляхом — ярами повз позиції червоноармійських загонів.

Петрівські солдати вступили до міста з півдня, розпочався бій. Радянське керівництво невдовзі зрозуміло, що атака штурмової групи — це оманливий маневр, незабаром потрібно буде відбивати напад із того боку, де стояли головні сили козаків. Більшовики підірвали обидва мости через річку Ворскла, але було пізно: у місто встигла увірватися більша частина Запорізької дивізії.

Червоноармійці поспішно евакуювалися. На низькому східному березі Ворскли залізниця поділялася на дві гілки, що ведуть до Харкова та Лозової. Обома коліями котилися потяги з більшовиками. Артилерія стріляла навздогін ворогам, що тікали.

Війна задля майбутнього

На початку квітня Полтаву було остаточно звільнено. Полк Петріва розмістився в кімнатах Кадетського корпусу. Упродовж кількох днів козачий підрозділ поповнився новобранцями, селяни привели коней, а полтавські кравці пошили бійцям нову форму.

Тим часом полководець отримав наказ перейти Ворсклу і якнайшвидше рухатися на схід Полтавської губернії, до містечка Карлівка. Тієї весни в річці швидко підіймалася вода, а залізничні мости треба було ремонтувати. Після тривалих пошуків зручного місця для переправи спорудили два пороми та переплили через гирло річки Коломак, яка з’єднувалася з Ворсклою. Всеволод Петрів вирушив у черговий бойовий похід землею Полтавщини.

Згодом полк імені Гордієнка в складі армії УНР брав участь у Зимовому поході 1919 року. За 5 місяців бійці пройшли тисячі кілометрів Житомирською, Київською, Черкаською, Одеською та Вінницькою областями. Всупереч чисельній перевазі ворога, українці перемогли в багатьох боях та захопили цінні трофеї. І вже тоді українська армія надихала земляків на визвольну боротьбу, яка то згасаючи, то спалахуючи знову, врешті-решт закінчилася виникненням незалежної української держави.