“Маленька фортеця”: середньовічні битви на кременчуцькій землі

Кременчук із давніх-давен був містом, доля якого пов’язана з війнами. Навіть у його імені, можливо, вказано бойове призначення. За однією з версій, назва міста походить від стародавнього слова “керменчик”, тобто “маленька фортеця”. Та й поява цього населеного пункту була зумовлена ​​постійною загрозою від південних агресорів. У XVI столітті польський король Сигізмунд II наказав збудувати міцні споруди, щоб боронити регіон від нападів кримських татар. За часів Середньовіччя на кременчуцькій землі шуміли битви, у яких брали участь кочівники з Криму, українські козаки, армія Речі Посполитої. Далі на poltava.com.ua.

Стародавня гора — “свідка” кровопролиття

Біля Кременчуцького водосховища височить гора Пивиха, яка створена природою з глини та вапнякових порід. Ця мальовнича пам’ятка визнана історико-геологічним заповідником із багатовіковою історією. Вершина гори — найвища точка на лівому березі Дніпра. Щоб дістатися туди, треба подолати майже 170 метрів.

Колись у незапам’ятні часи на великому плато гори розташовувалося селище Пива, яке належало вельможам Переяславського князівства. У 1489 році польський монарх Казимир IV віддав цю територію ченцям, а у XVI столітті тут збудували Миколаївський монастир, який став однією зі святинь Гетьманщини.

А ще гора Пивиха стала “очевидицею” кривавої битви, яка гуркотіла тут у 1561 році — тоді розгромили татарське військо. У цій битві брали участь князі Вишневецькі — Дмитро та Михайло. Дмитро відомий як засновник Запорізької Січі, але йому були не чужими околиці Кременчука. У цих краях князь знайшов зручний для себе брід у водах Дніпра. Він користувався мілководдям, коли їхав до Хортиці, де стояв його замок. Цим же шляхом ходили татари під час переправи перед спустошливими набігами.

“Збив татарина з коня, випатрав душу”

Якось Михайло Вишневецький запідозрив, що татарське військо повз Кременчук вирушило з недобрими намірами у володіння князя — до міста Черкаси. Михайло закликав на допомогу свого родича Дмитра, і вони разом вирішили зустріти непроханих гостей зі зброєю в руках неподалік гори Пивихи.

До бою приготувалося приблизно 2 тисячі козаків. У татарському війську було майже 3 тисячі бійців. Це був уже не перший похід татар за останні місяці: вони встигли захопити кілька тисяч бранців і вели їх із собою. Тому незадовго до бою Михайло Вишневецький надихнув українських воїнів палкою промовою про те, що треба допомогти братам-християнам, які опинилися під ярмом жорстоких поневолювачів.

Завдяки розвідувальним групам козаки змогли точно визначити розташування ворога. А також вибрали найзручнішу позицію для наступу. І кинулися в атаку! Цікаво, що князі брали участь у бою разом зі звичайними солдатами. В одному з літописів розповідається, що Михайло “збив татарина з коня, випатрав душу”, а Дмитро “шаблею чалму зняв разом із головою”. Така хоробра поведінка воєначальників, безумовно, мотивувала козаків і приголомшила ворогів.

Ватажок татар на ім’я Рудаш зміг зупинити паніку, встиг реорганізувати оборону і вивести в перші ряди лучників. Але сотні стріл ненадовго зупинили українців. Вони зробили раптовий маневр і зайшли до тилу ворога. Кинувши видобуток, залишивши бранців, небажані візитери втекли.

Кременчук на заваді бунтівників

У першій половині XVII століття тривало протистояння між королівською владою Речі Посполитої та українськими козаками. Під час чергового конфлікту місцем бойових дій стала Лівобережна Україна. Добре укріплений Кременчук був важливим оборонним рубежем.

Командувачем польських військ в Україні королівські радники призначили Станіслава Потоцького. Він вважав, що військові фортеці Кременчука стануть незламною перешкодою для запорожців-бунтарів, які рухалися вздовж Дніпра, і повстання не пошириться далі.

Потоцький поставив тут реєстрових козаків, тобто тих, що служили польському королю. А в розташованому неподалік Чигирині зібрав додаткове військо: за потреби до Кременчука могли підійти майже 7 тисяч солдатів. Окрім кінноти та піхотинців, до бою приготувався артилерійський підрозділ, який мав 8 гармат.

Навесні 1638 року 6 тисяч запорожців рушили до бойового походу. Основні сили переміщалися лівим берегом Дніпра, ними керував Яків Острянин. А кілька сотень бунтівників під командуванням Дмитра Гуні пливли на човнах і мали намір захопити дніпровські переправи.

“Нехай твоя голова за всі наші голови!”

Дарма що Острянин йшов дуже обережно, Потоцький дізнався про наближення повстанців і вирушив із військом їм назустріч. Але Острянин і його бійці відхилилися від свого маршруту та розмістилися в містечку Говтва, неподалік річки Псел. Польські війська марно спробували взяти табір українських козаків штурмом. Втративши багато воїнів, Потоцький із залишками солдатів став відходити до міста Лубни й водночас відправив гінців із проханням про допомогу.

Козаки Острянина кинулися навздогін за поляками, бажаючи знищити супротивників до того, як до них прийде підкріплення. Почався запеклий бій. Відступаючи, бійці Потоцького переходили міст, що вів у Лубни. Але конструкція не витримала такої маси людей і впала в рів, занапастивши не один десяток солдатів. Втім, багато піхотинців і вершників встигли втекти в Лубни. До того ж Потоцький опинився в безпечнішому становищі, адже він і його браві вояки сховалися за високими міськими стінами, а козаки Острянина залишилися в полі.

Тим часом на допомогу королівському воєначальнику прийшов із великим загоном ще один польський князь і магнат — Ярема Вишневецький. Його військо разом із бійцями Потоцького атакувало козаків. Заколотники швидко відступили до гирла річки Сули, де потім оборонялися в польовому таборі. Але сили були нерівними. Бунтівники капітулювали та видали своїх ватажків. Проводячи їх на страту, козаки просили вибачення: “Нехай твоя голова за всі наші голови! Пробач нам, батьку!”

Болото краще за стіну

У 1625 році у селищі Крюків, яке згодом стало одним із районів Кременчука, виникла конфронтація між українцями та польською шляхтою. Козаки вимагали надати їм право на місцеве самоврядування, хотіли набути особливого статусу в суспільстві, а також безперешкодно створювати та озброювати бойові загони. Поляки вимагали, щоб кількість українських козаків не перевищувала 4 тисяч, а гетьман призначався королівською владою.

Чиновники Речі Посполитої не досягли успіху на переговорах і наказали польським солдатам взятися за зброю. 29 жовтня на козацький табір напали, проте атака була відбита. Поляки почали обстрілювати ворогів, але козацькі групи відійшли в урочище Ведмежа Лоза, що неподалік Крюкова. Вони зайняли оборону на березі Куруківського озера, яке, до речі, не збереглося до наших днів — на його місці утворилися заплави Дніпра.

Поляки поспішно пішли за українцями та невдовзі атакували нові позиції. Але козаки чекали такого розвитку подій і заздалегідь сформували потужний заслін із бійців. Вони змогли стримати напад, поки інші бунтівники споруджували захищений табір. Крім того, козаки вдало вибрали місце: заболочені поля були непрохідними для ворожої кінноти. А піхоту зустрічали залпами зброї з приозерних очеретів, де ховалися деякі оборонці табору.

Королівське військо щодня втрачало воїнів. Але і становище козаків було не набагато кращим, адже життя серед чагарників, та ще й в оточенні ворогів ставало нестерпним. На початку листопада супротивники підписали мирну угоду. Компроміс був вигідніший польській владі, але козаки зберегли значну частину свого війська.