Бурхливі соціально-політичні події, які шуміли на Полтавщині на початку XX століття вплинули на життя євреїв нашого краю. Після першої, так званої буржуазної революції у 1917 році нові правителі скасували антисемітські закони царського режиму. Але пізніше білогвардійці та більшовики використовували юдофобію як інструмент для зміцнення своєї влади. Далі на poltava.com.ua.
Синагога в Полтаві. Фото із сайту wikipedia.org
“Хай живе вільна Україна!”
Невдовзі після повалення самодержавства єврейські активісти розгорнули легальну діяльність. Навесні 1917 року в Полтаві відбувся мітинг, учасники якого вимагали право на повне національне самоврядування, а також хотіли реорганізувати місцеву єврейську громаду. Приблизно в цей час з’явилася Центральна Рада, яка стала єднальної та визвольною силою українського народу. Євреї підтримували ідею української незалежності. Вони заявили, що і євреїв, і українців пригнічував старий режим, але настав час змін.
Полтавські сіоністські організації посилили вплив на єврейське населення. На губернському сіоністському з’їзді у 1917 році спробували створити єдину програму єврейських організацій. На з’їзд прибуло 42 делегати від партій “Поалей-Ціон”, “Цейле-Ціон”, товариства “Торбус”. Говорили про необхідність створення єврейської школи, підтримання національних бібліотек та театру.
Губернський сіоністський з’їзд підтримав національно-визвольну боротьбу українського народу. Доповідачі заявляли, що сіоністський рух не суперечить правам всіх народів на вільне національне життя. Планувалася спільна робота української та єврейської інтелігенції в процесі створення вільної України. Учасники сіоністського з’їзду проголосили: “Хай живе вільна Україна!”.
Проти “кацапів” та “жидів”
Однак наступні події розвивалися парадоксально. І євреї, і українці засудили більшовицький переворот, який стався восени 1917 року. Але повстання українського селянства проти радянської влади було водночас спрямоване проти сіоністських організацій.
Зайшовши до Полтави, воїни повстанської армії, так звані гайдамаки тих років, стали бити євреїв. Про це пише історик Михайло Гольдштейн у своїй книзі “Нариси історії євреїв Полтавщини”, виданої у 1998 році. Літератор та публіцист Володимир Короленко згадував, що людей сікли шомполами, змушуючи їх кричати прокляття на адресу “жидів” та “кацапів”.
У 1919 році, під час повстання отамана Григор’єва, єврейські погроми посилилися. Боротьба українського села проти більшовицької влади супроводжувалась антисемітським терором. У Полтавській губернській раді стривожено помічали, що гасло Григор’єва: “Бий жидів, бий комуністів, бий радянську владу”.
Насильство чинилося й у Кременчуці. Євреїв хапали, грабували, іноді розстрілювали. Це обговорювали на спеціальному засіданні Кременчуцької міської управи. У міських архівних документах зберігся вислів представника єврейської громади: “Замість національної персональної автономії, ми маємо національні персональні вбивства”.
Відвезли дівчину до казарм
Переслідування єврейського населення тривали після вторгнення в Полтавську губернію армії генерала Денікіна. У Полтаві білогвардійці розташовувалися з червня до грудня 1919 року. Євреям доводилося платити офіцерам за “охорону” своїх будинків 15–20 рублів за ніч. Бувало, що єврейська громада обкладалася контрибуцією.
А тим сім’ям, які залишилися без “охорони”, було боляче і страшно. Один зі старожилів Полтави згадував, як білогвардійці увірвалися до його хати. Вони забрали все, що можна було забрати. А зриваючи з мами обручку, зламали їй палець.
Михайло Гольдштейн на сторінках своєї книги розповідає про очевидицю тих подій — єврейку Раїсу. Її батько був шевцем. Як учасник російсько-японської війни 1904–1905 років мав царські нагороди, а коли справа доходила до погромів, одягав ордени, і його не чіпали.
Серед денікінців були й сумлінні люди. Якось, згадувала Раїса, до них приїхали два офіцери, щоб забрати відремонтоване взуття, і запропонували їй поїхати з ними до казарм. Батько благав білогвардійців дати дівчині спокій, але марно. Посадили з собою, привезли та сказали, щоб чекала. Потім вони винесли сир, ковбасу, цукор та сказали: “Це плата батькові за роботу”. І наказали візнику відвезти Раїсу додому.
Втім, денікінці були вірними принципам монархічної влади й суворо дотримувалися антисемітського законодавства. Ними проводилася дискримінаційна кадрова політика, унаслідок якої євреїв виганяли з державних установ та великих комерційних структур.
Методи НКВС
У перші роки радянської влади єврейському населенню Полтавської губернії було не набагато легше. У 1920-х роках жахи погромів змінилися на бешкет чекістів. Організовувалися примусові роботи, у єврейських школах заборонялася рідна мова, націоналізували єврейську лікарню та інші установи. Юдейська громада ще функціонувала, але фактично була приречена.
У Кременчуці діяла єврейська молодіжна організація “Ха-Шомер — ха-цаїр”. Деяких активістів розстріляли, інших відправили до в’язниць. Згодом усі єврейські громадсько-політичні організації на Полтавщині було ліквідовано.
Начальник НКВС Полтавської області Олександр Волков заявив: “На Полтавщині слабо розгромлені сіоністські кадри, не ліквідовано терпиме ставлення до сіонізму”. Цю цитату використовує у своїй статті краєзнавець та публіцист Борис Бабілуа на сайті видання “Хадашот”. Після такої заяви головного чекіста Полтавщини ще сильніше запрацював маховик репресій. Кременчуком прокотилася хвиля облав та арештів, організованих уже не білогвардійцями, а старанними чекістами. Затриманих катували. Свідки розповідали, що в кімнатах слідчих тремтіли стіни, а крики виривалися надвір.
Арешт за кілька запізнень
Радянські керівники були впевнені, що боротьба з дрібною буржуазією — це і є боротьба з єврейським населенням, яке, на думку нових правителів, уособлювало ворожий соціально-політичний клас. У Полтаві чекісти заарештували та засудили до розстрілу кількох євреїв мірошників за те, що вони купували зерно для помелу не за визначеною більшовиками ціною, й у такий спосіб сприяли здешевленню хліба.
Є історичні документи, які свідчать і про інших репресованих євреїв. Хаїм Клерман працював у Кременчуці вантажником на хлібозаготівельному підприємстві. Його заарештували за кілька запізнень на роботу та засудили до 8 років таборів. Вдома залишилася вагітна дружина та дворічна дитина.
Павло Кохал служив інженером на махорковій фабриці. Його звинуватили “в організації сіоністської змови” та засудили до ув’язнення. Семен Маргуліс, який ремонтував взуття в Кременчуці, народився у слідчому ізоляторі, куди посадили його вагітну матір за “антирадянську діяльність”. Батько відбував покарання в Сибіру. Малюка Семена виховувала бабуся. Після визволення батьки знайшли один одного. Але їхнє подружнє щастя тривало недовго — смерть від хвороб незабаром знову розлучила їх.
Серед репресованих євреїв — люди різних професій та соціального статусу: бухгалтерка, лікар, завгосп, секретарка, майстер швейної фабрики. Їх об’єднувало лише одне — національність. Деякі були розстріляні, інші відправлені до таборів. Тим, кому вдалося вижити, зі зламаними долями та душами поверталися на рідну Полтавщину.
