Місто Лубни в роки Другої світової війни опинилося в епіцентрі драматичних подій, які назавжди змінили його історію. Окупація, руйнування, масові страти та боротьба за виживання стали реальністю для тисяч його мешканців. Але навіть у найважчих умовах місто не зламалося: тут діяло підпілля, люди чинили опір ворогу, а після визволення почали відновлювати життя практично з нуля. Історія Лубен воєнного часу — це не лише трагедія, а й свідчення стійкості та сили людського духу. Далі на poltava.com.ua.
Лубни напередодні Другої світової війни
Напередодні Другої світової війни Лубни вже мали сформовану промислову та соціальну основу, закладену в міжвоєнний період. З 1923 року місто стало районним центром і центром Лубенського округу, що посилило його адміністративне та економічне значення в регіоні. Після розрухи початку 1920-х років і важких наслідків голоду перших післяреволюційних років місто поступово відновлювалося.
У 1920-ті роки почалося активне промислове зростання. У 1921 році були введені в експлуатацію дві суконні фабрики, а вже в 1922 році запрацювала міська електростанція, що стало важливим кроком до модернізації інфраструктури. У 1925 році, значною мірою зусиллями місцевих жителів, без значного державного фінансування було відновлено завод «Фенікс», згодом перейменований на «Комунар». Паралельно відбувалася реконструкція суконної та повстяної фабрик. До 1932 року Лубенська повстяна фабрика стала єдиним в Україні повністю механізованим підприємством такого профілю та забезпечувала до 70% усього виробництва повсті.
Розвивалися й інші галузі: у 1927 році відкрилася деревообробна майстерня, яка з часом переросла в меблеву фабрику. Важливу роль відігравав і залізничний вузол — у депо станції «Лубни» була створена одна з перших у країні жіночих паровозних бригад під керівництвом Галини Тодчук, що стало помітним явищем свого часу.
Водночас 1930-ті роки стали важким випробуванням для жителів міста та околиць. Період 1932–1933 років супроводжувався глибокою соціально-економічною кризою та голодом, який торкнувся як сільського населення, так і міських жителів. Ці події залишили помітний слід в історичній пам’яті регіону. Згодом, уже в незалежній Україні, біля Мгарського монастиря було відкрито меморіал «Голодомор-33» як нагадування про трагічні сторінки того часу.
Іншими словами, на початок 1940-х років Лубни являли собою промислово розвинене місто з важливим транспортним та економічним значенням, але з непростим історичним досвідом попереднього десятиліття. Саме в такому стані місто зустріло початок війни, яка незабаром змінила його долю.
Початок війни та оборона міста
З початком Другої світової війни Лубни швидко опинилися втягнутими в воєнні події. Уже 23 червня 1941 року в місті було запроваджено воєнний стан і оголошено мобілізацію. Тисячі лубенців вирушили на фронт, зокрема у складі 151-ї стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Василя Неретіна. Доля цього з’єднання виявилася трагічною — близько половини його особового складу разом із командиром загинули на фронтах війни.
Місто терміново переводилося на воєнні рейки. Заводи «Комунар» і «Комсомолець» були перепрофільовані для ремонту військової техніки, а швейні артілі налагодили масове пошиття умундирування. Одночасно тисячі жителів залучалися до будівництва оборонних споруд — вони рили окопи та протитанкові рови навколо Лубен і на північному заході району, укріплювали висоти вздовж річки Сула.
Лубенщина стала важливим пунктом формування військових частин. Тут прискореними темпами доукомплектовувалися дивізії та полки, було розгорнуто військовий шпиталь на 250 ліжок. Уже 1 серпня 1941 року з Житомира до Лубен евакуювали три евакогоспіталі на 800 ліжок із пораненими, яких розмістили, зокрема, у будівлях шкіл. У районі села Пишне велося будівництво військового аеродрому з двома злітно-посадковими смугами, завершення якого планувалося на 9 липня.
Для посилення оборони формувалися й місцеві сили: народне ополчення та винищувальний батальйон чисельністю 235 осіб. Однак ситуація на фронті стрімко погіршувалася. Після форсування Дніпра німецькі війська, просуваючись із Кременчуцького плацдарму, перерізали залізничну магістраль «Харків — Полтава — Київ» і вийшли до Лубен.
У вересні 1941 року почалися бої за місто. Німецькі танкові та моторизовані частини, практично не зустрічаючи організованого опору на підступах, увірвалися до Лубен через міст через Сулу з боку Засулля. Оборону тримали підрозділи 94-го прикордонного полку під командуванням майора Ф. Врублевського, а також залишки 6-го мотострілецького полку військ НКВС. Протягом трьох днів на північній околиці міста тривали запеклі бої в умовах оточення. Останнє зіткнення було особливо важким і кровопролитним. Воно завершило оборону Лубен і відкрило період окупації.
Життя в умовах нацистської окупації
Після захоплення Лубен у вересні 1941 року місто опинилося під нацистською окупацією, яка тривала з 13 вересня 1941 до 18 вересня 1943 року. Окупаційна влада встановила жорсткий контроль над населенням і господарським життям міста. Підприємства працювали на потреби німецької армії, а місцеві жителі зіткнулися з примусовою працею, обмеженнями та постійною загрозою насильства.
Однією з найтрагічніших сторінок цього періоду стали масові розправи над мирним населенням, насамперед єврейською громадою міста. Ключовим епізодом став розстріл 16 жовтня 1941 року, коли в Лубнах підрозділ зондеркоманди 4а айнзатцгрупи «C» знищив 1865 євреїв. Сценарій цієї акції був типовим для нацистської окупаційної політики: жителям єврейського походження було наказано зібратися нібито для переселення, після чого їх направили до району Засульського Яру, де почалися розстріли.
За свідченнями учасників подій, зокрема післявоєнними показаннями члена зондеркоманди Йоганнеса Дайнляйна, протягом одного дня було знищено понад тисячу людей, а розстріли велися всіма учасниками підрозділу, озброєними автоматами та карабінами. Страта відбувалася організовано та послідовно, із застосуванням заздалегідь відпрацьованого механізму знищення.
Події фіксувалися та документувалися самими німецькими військовослужбовцями. Зокрема, фотограф 6-ї армії вермахту Йоганнес Гелле зробив знімки лубенських євреїв перед стратою. Раніше він уже фіксував масові вбивства в Бабиному Яру в Києві. У післявоєнні роки ці фотографії використовувалися як доказова база під час розслідування злочинів айнзатцгруп, зокрема в Лубнах.
Окрім подій 16 жовтня 1941 року, у квітні 1942 року на світле свято Великодня загін зондеркоманди «Плат» провів ще одну каральну акцію, під час якої було розстріляно близько 700 осіб єврейської національності. Загалом за період окупації в місті загинуло понад 2000 євреїв, що призвело до фактичного знищення значної частини довоєнної громади.
Окремою сторінкою окупаційного періоду став табір для радянських військовополонених «Dulag-171». У ньому утримувалися тисячі людей у вкрай важких умовах, без достатнього харчування та медичної допомоги. Через табірну систему в районі Лубен пройшли десятки тисяч військовополонених, з яких загинуло близько 19,5 тисяч осіб.
Понад 500 жителів міста та 6635 жителів району в роки окупації були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Окупаційний режим супроводжувався постійним терором, страхом і придушенням будь-яких спроб опору, що зробило цей період одним із найтяжчих в історії Лубен.
Підпілля та партизанський рух
Попри жорсткий окупаційний режим, у Лубнах і районі продовжувала діяти система опору, що включала як підпільні групи в місті, так і партизанські формування в сільській місцевості та лісових масивах. Боротьба з окупантами мала різноманітний характер — від диверсій і саботажу до збройних зіткнень.
Одним із прикладів підпільної діяльності стала ситуація в таборі «Dulag-171», де діяли дві підпільні групи. З часом вони об’єдналися і навіть були включені німцями до так званого «козачого батальйону № 121». Однак згодом частина бійців підняла збройне повстання. Протягом чотирьох днів вони вели бій з армійськими підрозділами вермахту в районі міста Остер. Після цих подій учасники назвали свій підрозділ партизанським загоном імені Будьонного та згодом увійшли до складу партизанського з’єднання Юрія Збанацького.
З кінця 1942 року до початку лютого 1943 року в паровозному депо Лубен діяла підпільна піонерська група, до складу якої входили А. А. Бутенко, Б. М. Гайдай та І. М. Сацький. Підпільники провели диверсію — пустили паротяг на оборотне коло, що вивело з ладу роботу депо на тривалий час. Однак групу викрив зрадник, і всі її учасники були заарештовані та розстріляні окупантами.
Партизанський рух у районі почав активно розвиватися з квітня 1942 року, коли на територію Лубенського району була закинута група радянських парашутистів. У районі сіл Лука, Пулинці та Ісківці вони вступили у бій із німецькими каральними підрозділами та місцевою поліцією, у ході якого було знищено понад 20 противників.
У серпні 1943 року в район були висаджені ще дві організаційні партизанські групи — загони № 25 і № 26. Їхня діяльність включала розвідку, диверсії та координацію дій місцевих підпільників. Партизани продовжували боротьбу аж до визволення Лубенського та Оржицького районів.
Серед найвідоміших акцій опору — ліквідація начальника лубенського гестапо, його ад’ютанта, коменданта району, помічника гебітскомісара та його водія. Також партизани підірвали військовий ешелон на перегоні «Лубни — Тарнавщина», що завдало шкоди німецькій військовій логістиці.
Поряд зі збройною боротьбою в роки окупації жителі Лубен демонстрували приклади людської солідарності та милосердя. У 1942 році лубенці прийняли та врятували дітей із дитячого будинку, евакуйованого німцями з Харкова. Серед тих, хто приймав дітей, були подружжя Коломійці, Шкоди, Шепітько, Колтунова та інші жителі міста. Завдяки їхній допомозі десятки хлопчиків і дівчаток отримали прихисток і можливість вижити в важких умовах війни.
Своєю чергою, лікарі З. Ю. Трохименко та А. В. Котляр у роки окупації, ризикуючи власною безпекою, надавали медичну допомогу пораненим радянським солдатам і командирам, працюючи фактично в напівлегальних умовах. Їхня діяльність стала прикладом гуманності та професійного обов’язку у вкрай небезпечний час.
В умовах окупації в регіоні зберігалася активна та багаторівнева система опору, яка об’єднувала як організовані партизанські загони, так і підпільні групи всередині самого міста.
Визволення Лубен і наслідки війни
Після майже двох років окупації Лубенщина була визволена в ході наступальної операції на Лівобережній Україні. 17–19 вересня 1943 року війська 40-ї армії Воронезького фронту продовжили наступ, витісняючи німецькі частини з району міста. Особливо відзначилася 337-ма стрілецька дивізія, якій за участь у боях було присвоєно почесне найменування «Лубенська», а також танкісти 2-го танкового корпусу.
19 вересня 1943 року о 3:30 радянські війська оволоділи містом і залізничною станцією «Лубни». Під час подальшого просування 1129-й стрілецький полк переслідував відступальні німецькі частини в напрямку Ольшани, а 1131-й стрілецький полк вибив противника з сіл Хитці та Лука, завершивши визволення ключових населених пунктів району.
Визволення стало переломним моментом в історії міста, однак війна залишила після себе важкі наслідки. Лубни зазнали значних людських втрат, а інфраструктура та економіка були серйозно зруйновані. Попри це, вже в перші повоєнні роки почалося відновлення життя. Важливу роль у цьому процесі відіграли жителі міста і району, які повернулися з фронту та евакуації.
У роки війни тисячі лубенців брали участь у бойових діях. Після завершення війни 6508 жителів міста і району були нагороджені орденами та медалями. Повними кавалерами ордена Слави стали Ф. Т. Шокало (с. Мгар), Д. П. Штиря (с. Тишки) та В. Д. Михайленко (м. Лубни). Званням Героя Радянського Союзу були ушановані 16 уродженців Лубенщини.
Пам’ять про загиблих також посіла важливе місце в повоєнному житті міста. На території Лубен і району розташовано 52 братські могили, в яких поховано близько 690 воїнів, при цьому імена багатьох із них залишаються невідомими. Встановлено десятки меморіальних об’єктів: 56 пам’ятників і обелісків, а також близько 60 пам’ятних стел, на яких увічнено імена загиблих земляків.
Після перемоги почалося відновлення економіки міста. Уже в перші повоєнні роки відновили роботу 22 підприємства, серед яких виробниче об’єднання «Лубнифарм», верстатобудівний завод, завод обчислювальних машин, «Спецсилмаш», завод «Комсомолець», «Агрорембуд», а також ковдро-повстяна і швейна фабрики та ремонтно-механічні майстерні. Поступово Лубни поверталися до мирного життя, відновлюючи промисловість, інфраструктуру та соціальну сферу.
Джерела:
- https://lubnyrada.gov.ua/misto/istorychna-dovidka
- https://www.05361.com.ua/news/2754600/storinki-istorii-luben-u-drugij-svitovij-vijni
- https://www.05361.com.ua/news/2754981/oborona-luben-1941-roku-castina-druga
- https://dspace.nuft.edu.ua/server/api/core/bitstreams/59842f7b-b456-458b-98f7-18b6c8021ad3/content
- https://lubenshchyna.com.ua/2590-vizvolennya-mista-lubni-vid-natsistiv-yak-tse-bulo
- https://yes-poltava.com.ua/uk/eternal/pro-istoriyu-mista-lubny
- https://mo3ambik.media/posts/golokost-u-lubnah_b63
- https://hsu.ilholocaustmuseum.org/uk/narratives/mass-murder-the-holocaust-by-bullets/