Затишне селище Козельщина з’явилося на березі річки Рудька у XVIII столітті на Полтавщині. Воно прославилося завдяки монастирю Різдва Богородиці та чудотворній іконі Божої Матері. Як розповідали, цей святий образ зцілив невиліковно хвору дівчинку. Однак у чернечій оселі відбувалися не лише чудеса та богоугодні діяння. Тут коїлися злодіяння, страждали в’язні та вмирала надія. Далі на poltava.com.ua.
Сльози Божої Матері
Мешканці Козельщини — 15-річній Марії, дочці графа Капніста — не допомагали ні ліки, ні процедури. Вона не могла ходити через хворобу суглобів. Зневірена мати дала дочці в руки ікону Богородиці, що давно зберігалася в їхньому домі. Після доторку до образу дівчинка одужала. Говорили, що цей факт підтвердили професор медицини Скліфосовський та французький невропатолог Шарко.
У 1881 році граф Капніст наказав збудувати каплицю — спеціально для рятівної ікони. Через кілька років неподалік каплиці спорудили храм та житлові приміщення жіночого монастиря. Тут не лише мешкали черниці, здійснювали релігійні обряди, а й відкрили школу живопису та освітні класи для дітей. А поряд із монастирем збудували лікарню та притулок для жебраків.
Духовна оселя процвітала та розвивалася впродовж десятиліть. Однак на радянську владу ця благодійна та культурна діяльність не справила враження. У 1920-х роках монастир закрили, розпочалися репресії проти його керівників та насельниць.
Розповідали, що незадовго до вторгнення до храму непроханих гостей на одній з ікон Богородиці з’явилися патьоки, схожі на криваві сльози. Потім більшовики змушували ігуменю Олімпіаду оголосити парафіянам, що на образ навмисне бризнули фарбою. Але жінка не стала брехати. Її відправили до в’язниці, де розстріляли. А перед смертю вирізали на грудях хрест.
“Відпочинок” на кам’яній підлозі
У 1939 році стався так званий поділ Польщі між СРСР та Німеччиною. Гітлерівські та радянські війська вдерлися до цієї країни й вели там бойові дії. У тому ж році в СРСР було організовано 8 концентраційних таборів для утримання польських військовополонених. Для однієї з таких установ підготували спорожнілі келії Козельщинського монастиря. Крім того, арештантів поселили в розташованих неподалік занедбаних будинках, складських та підсобних приміщеннях, у свинарнику та стайні, з яких навіть не вивезли гній.
Територію табору обгородили колючим дротом, поставили сторожові вежі, провели освітлення. Але на цьому “доброустрій” закінчився. У таборі мешкало майже 6 тисяч польських військовослужбовців. Тільки половина з них — у більш-менш придатних для житла приміщеннях. Деякі келії монастиря, які перетворилися на тюремні камери, були напівзруйновані, там гуляли протяги, що залітали з розбитих вікон, дахи протікали, поспішно збиті нари постійно ламалися. Але й таких “ліжок” не вистачило на всіх: дехто спав на кам’яній підлозі, навіть соломи було замало.
Голод, спрага, пропаганда
Через несправність водопроводу в’язні мучилися від спраги. Про звичайну людську гігієну та лазню можна було тільки мріяти, люди не мали змінної білизни, не могли ополоснути тіло навіть холодною водою. Їжу доставляли з великою затримкою, всупереч тому, що бранці голодні. Наприклад, хліб привозили з Полтави на полустанок, який розташовувався за кілька кілометрів від монастиря, і поволі, на кінних підводах, везли до табору. Невеликі кухні теж працювали абияк, гарячу їжу їли не всі в’язні. Ложками та залізними тарілками користувалися за чергою.
Неймовірно, але навіть за таких умов керівники табору проводили пропагандистську роботу серед ув’язнених, формували “радянську свідомість”: показували агітаційні фільми, читали “просвітницькі” лекції; навіть працювала бібліотека з відповідною літературою. У політичному відділенні, співробітники якого відповідали за виховну роботу, невпинно працювали 7 людей.
Як правило, у типовому концентраційному таборі, яким був Козельщинський табір, було 134 штатні одиниці. Наприклад, крім начальника табору та його заступника, працювали 12 співробітників канцелярії, 3 чергові коменданти. Разом із політичним функціонувало ще 5 відділень: обліково-розподільне, фінансове, санітарне та інші. До того ж територію охороняли 50 “вохрівців”. Цікаво, що начальник табору отримував дуже велику зарплату — 2400 рублів на місяць. Для порівняння, середній оклад кваліфікованого робітника на той час — майже 350 рублів.
Експеримент із хімічною зброєю
Контингент бранців був дуже різносортним: польські генерали, офіцери, військові та чиновники. А також рядові солдати та жандарми. Заради справедливості треба зауважити, що польські військовополонені теж поводились зовсім не як янголи. Здійснювали втечі — вдалі й не дуже, розважалися азартними іграми, по можливості займалися крадіжкою, іноді виявляли агресію, нападаючи на персонал табору.
У 1940 році більшість в’язнів відправили на батьківщину, а табір закрили. Але ненадовго. Через рік радянська влада знову скористалася цією територією: там розмістили заарештованих “контрреволюціонерів” із Молдови. Ніхто з них не повернувся додому. Жодного звіту про їхню евакуацію після початку війни не знайдено.
Деякі дослідники козельщинської історії припускали, що всіх ув’язнених молдован убили із застосуванням отруйних речовин типу зарину. Можливо, що й деякі поляки, яких вважали зниклими безвісти, теж було ліквідовано за допомогою секретної хімічної зброї в підземеллях монастиря. Інші історики стверджують, що коли німці стрімко атакували Україну, а у 1941 році захопили Полтавщину, співробітники НКВС, перед тим як втекти, розстріляли всіх в’язнів табору.
Містичний візит чорної жінки
Коли німецькі війська увійшли до Козельщини, їхній штаб розмістився в монастирському соборі Різдва Богородиці. Перебування окупантів у цьому сакральному місці не обійшлося без містики. Якось уночі чергові солдати нібито помітили в головному залі церкви жінку. На загадковій гості було чорне довге вбрання, схоже на балахон із капюшоном, з-під якого спускалося волосся.
Жінка бродила від стіни до стіни, а солдати, наче заворожені, дивилися на неї. Потім німці схаменулися, спробували схопити таємничу незнайомку, але вона спритно й незрозуміло вислизала від переслідувачів і незабаром зникла. Це надприродне явище спостерігали впродовж кількох ночей. І врешті-решт командири наказали розташувати штаб в іншій будівлі.
Дивно, але під час окупації монастир знову почав працювати. Можливо, налякані німці хотіли задобрити потойбічні сили. Черницям дозволили збиратися в осквернених келіях і зрідка проводити богослужіння. Попри те, що таке духовне життя було затьмарене розрухою і занедбанням, сестри в Христі дякували Богові за надану можливість відродити церковну діяльність, нехай навіть сповнену смутку та труднощів.
А після повернення радянської влади до Козельщини монастир вкотре закрили. У 1960-ті роки собор навіть хотіли підірвати. Але хтось із партійних діячів запропонував зробити в приміщеннях стародавньої церкви “громадський будинок атеїзму”, де проводилися антирелігійні заняття для селян. Й у такий спосіб будівлю храму було врятовано.
Згодом цікавість радянських чиновників до легендарного монастиря згасла, він тривалий час пустував. Ремонтні та реставраційні роботи розпочалися тут у 1987 році. А перше повноцінне та урочисте богослужіння після довгих років забуття та духовної темряви здійснили в 1990 році. Взимку 1993 року чудотворна ікона Божої Матері повернулася до монастиря. Образ небожительки довгий час ховали в різних церквах і будинках Полтавщини та Київщини.
Використані джерела:
- https://kremenhistory.org.ua/kozelshhanskij-lager-voennoplennyh-1939-40-g-g/
- https://risu.ua/kozelshchinska-bogorodicya_n33429
- https://kmhm.org.ua/kozelshhanskij-lager-polskih-voennoplennyh/
- http://hram-nikola.kiev.ua/o-presvyatoj-bogoroditse/chudotvornye-ikony/1239-kozelshchanskaya-ikona-bozhiej-materi
- https://nyblago.org/publikatsii/chudotvornye-ikony/ikona-bozhiej-materi-kozelshhanskaya/
- https://kozelshchynska-gromada.gov.ua/istoriya-kozelschini-15-17-50-08-02-2018/
- https://kolo.news/category/suspilstvo/33236