Упродовж 1941-1943 років Кременчук був окупований німецькими військами. Загарбники зруйнували 93 підприємства та 97% житлових будинків. Понад 20 тисяч місцевих жителів попрямували на каторжні роботи до Німеччини, десятки тисяч людей мучилися в концтаборах на території міста. Але страждання та втрати не зламали дух кременчуківців, вони чинили опір, допомагали один одному й створювали підпільні організації. Далі на poltava.com.ua.
Конспіративні квартири
Діяльність конспіративних загонів у захопленому місті проходила в дуже небезпечних умовах. Фашисти з перших днів окупації сформували ефективну систему розшуку та репресій. Вони залучили професійних карників, які раніше успішно знищували підпільників як у Німеччині, так і в інших європейських країнах, які опинилися під владою рейху.
Проте в Кременчуці для прихованого опору ворогові було створено 6 груп. Підпільники таємно збиралися в різних квартирах, розробляли плани диверсійних операцій, писали листівки, налагоджували радіозв’язок із фронтом і тилом, систематизували розвіддані про дислокацію німецьких військ у Кременчуці.
Крім того, підпільники змогли встановити комунікацію з антинацистськими агентами, що діяли в найближчих селах, а також із партизанами, які ховалися в приміських лісах.
Підпільники знайшли шлях, яким можна було переправляти в партизанські загони бранців, що втекли з концтаборів. Колишнім в’язням давали їжу та одяг.
Рукописні “маяки”
Населення Кременчука не могло здобувати правдивих відомостей про те, що робиться на фронті. Загарбники надавали городянам лише спотворену інформацію. І підпільники намагалися донести правду за допомогою листівок.
Вони записували оброблені дані зашифрованих радіотелеграм. Спочатку користувалися звичайними листами з учнівських зошитів. І ночами розвішували свої рукописи на вуличних стовпах, парканах, стінах будинків. Ці непоказні папірці здавалися українцям маяками надії, сигналами з іншого світу, які сповнювали виснажені душі силою.
Завдяки листівкам городяни дізнавалися, що німецька армія не всесильна й зазнає поразок на різних ділянках фронту, а деякі дивізії фашистів уже розбиті. Трохи згодом підпільникам вдалося дістати в друкарні металеві шрифтові літери та налагодити друкування листівок. Спочатку букв не вистачало, тому текст усе ж таки доводилося дописувати вручну.
Пісок у бензобаку
Одна з підпільних груп діяла в цехах вагонобудівного заводу. Її таємним керівником був робітник Григорій Петько. Молоді чоловіки кілька разів влаштовували малопомітні, але дуже ефективні диверсії. Вони знову ушкоджували відремонтовану німецьку військову техніку. Наприклад, потай налаштовували артилерійські гармати так, що точність стрілянини гіршала в кілька разів. Крім того, псували гальмівні системи в танках, засипали пісок у паливні баки та розбавляли бензин водою.
Проти німецьких загарбників активно діяла молодь. У 1942 році учень школи № 9 Олександр Кривицький створив підпільний комітет, до складу якого входило кілька молодіжних груп. Вони орудували в передмісті: знищували німецьких мотоциклістів на трасі, підпалили міст, підірвали та затопили катер із фашистами.
“Смертельна епідемія”
Головлікар кременчуцької лікарні Володимир Костянтинович зв’язався з групою опору, яка діяла в концтаборі. І лікарня стала рятівною оазою для багатьох людей. В особливо виснажених, тяжко поранених та обморожених військовополонених табірний лікар “виявляв” страшні захворювання, яких дуже боялися німці, наприклад, тиф, туберкульоз та інші. Таких пацієнтів терміново переправляли до лікарні, де Костянтинович підтверджував “жахливий діагноз” та залишав людей для “лікування” в стаціонарі. А щоби нові володарі міста не приходили з перевірками до лікарні, на деякий час оголошували карантин.
Крім того, Володимир Костянтинович часто доповідав німецькій владі про “смерть” військовополонених і потім їх викреслювали з табірних списків. А для “померлих” пацієнтів, яким вдавалося підлікуватися та набратися сил, знаходили цивільний одяг та нові документи. І допомагали їм вибратися із міста. Завдяки Костянтиновичу врятувалося понад тисячу в’язнів!
Поїзд виїхав до пекла
У 1943 році було створено підпільну організацію “Дніпровці”. Її лідером став колишній заступник директора фабрично-заводської школи Іван Харченко. Серед керівників були також майстер вагонобудівного заводу Костянтин Федоренко та студент залізничного технікуму Борис Карповець.
Підпільники об’єдналися з партизанським загоном “Набат”, який очолював колишній кондуктор Василь Ус. До цього він був уже відомий у місті як антифашист та організатор опору, у зв’язку з чим його розшукували гестапівці. Але Василю вдалося втекти й зібрати бойовий загін.
Партизани відбивали худобу в німців, ховали зерно, розбивали млини. Назбиравши достатньо вибухівки, “Дніпровці” разом із членами загону “Набат” літньої ночі пустили під укіс ворожий потяг і пошкодили залізничну колію. Довгий час гітлерівські ешелони, що йшли з півдня на фронт, не могли проїхати районом Кременчука. До того ж незадовго до звільнення Кременчука “Дніпровці” та бійці загону “Набат” виконали чергове завдання: несподівано вдарили з тилу та завадили німцям спалити квартали правобережної частини міста та прилеглі села.
Катували розпеченим залізом
Трагічна доля підпільної спілки Івана Лисенка та Миколи Ромашкіна. Ці два солдати втекли з німецького полону й залишились у Кременчуці, загубившись серед городян. Трохи згодом вони зв’язалися з місцевими активістами та створили таємну організацію.
Підпільники збиралися в будинку № 19 на вулиці Бутиріна, де мешкала вдова Ганна Бойправ. У будинку зберігалася зброя та вибухівка, змовники готувалися до диверсійної діяльності. Хоробрі активісти хотіли підірвати армійські склади, міст через Дніпро, електростанцію, а потім піти в ліс до партизанів.
Під час однієї з секретних нарад підпільники почули, як до будинку під’їхали машини. І невдовзі у вікна квартири вдарило проміння кількох прожекторів, у двір увірвалися німецькі солдати. Іван Лисенко кинувся до піджака за пістолетом, але за кілька секунд його схопили.
Підпільників тримали у в’язниці майже три місяці. З камер долинали крики гестапівців та в’язнів. П’яні німецькі офіцери ставили парі, хто першим виб’є зі бранців зізнання. Людей били прутами, підвішували, катували розпеченим залізом. Івану Лисенку зламали руки, Микола Ромашкін втратив зір, Ганну Бойправ морили голодом та били. Не міг рухатися Григорій Гирич, до невпізнання понівечили Михайла Опанасенка. На початку березня 1943 року підпільників розстріляли.
ОУН — загроза німецькій владі
Під час окупації в Кременчуці функціонувала ОУН. Націонал-патріоти, серед яких були співробітники краєзнавчого музею, проводили негласну просвітницьку роботу серед населення, розповідаючи про діяльність Центральної Ради та громадянську війну.
Крім того, було створено пункт українського Червоного Хреста, який надавав медичну допомогу всім нужденним. До того ж активісти ОУН робили для кременчуківців та військовополонених фальшиві перепустки, завдяки яким вдавалося визволити людей із концентраційних таборів.
Активною була організація патріотів на чолі з редактором газети “Дніпрова хвиля” Михайлом Щепанським. На сторінках видання з’являлися статті про історію України, про українське життя в окупованому місті. Щепанський керував кількома групами ОУН. Підпільники через своїх людей у міській управі дбали про дітей-сиріт, допомагали організовувати роботу українських шкіл.
У 1942 році співробітники гестапо вирішили, що просвітницька робота, викладачі в школах та деякі співробітники міської управи, становлять загрозу гітлерівській владі в місті. Сталося кілька арештів. Михайло Щепанський був схоплений і розстріляний разом із дружиною та дітьми.