Полтавщина, на жаль є однією з українських областей, в якій було найбільше смертей від штучного голоду. Як свідчать науковці, під час голодомору 1932-1933 років в Україні померло понад 3,9 мільйона людей, а четверту частину цього списку склали діти до 10 років. Далі на yes-poltava.com.ua.
Музей Голодомору
Дітей, чиї батьки загинули від голоду, радянська влада утримувала за колючим дротом в спеціальних концтаборах. Один з таких таборів був і в Миргороді на місці старої козацької фортеці, а вже в ХХІ столітті на його місці постав музей памʼяті Голодомору.
Якось у 1958 році майбутній директор музею памʼяті Голодомору, Олександр Джунь разом зі своїми друзями грався поруч колишнього концтабору та й завалив одну зі стін, а звідти мов з відра посипалися маленькі дитячі кісточки. Хлопці перелякалися й порозбігалися по домах. Ввечері прийшов батько, і тільки тоді малий Сашко виліз з-під свого ліжка й розказав, що сталося. Того ж дня вночі вони з батьком зробили перше перепоховання. Батько вибирав кісточки, а хлопчик носив їх в яму поруч.
Ця історія змусила Олександра Джуня та його батька збирати інформацію про ці страшні й часом моторошні історії масових поховань дітей в околицях рідного міста.
Діти паслися і помирали, а зерно гнило
Невдовзі їм стало відомо, що ледь одягнених дітей тримали за колючим дротом поруч церкви. Голод і хвороби не давали їм жодного шансу на виживання. Щодня тіла дітей скидали у вигрібну яму та козацькі порохові погреби. Коли ж вже й скидати було нікуди, їх просто складали штабелями на березі річки.
У “концтаборах”, або як їх називали “інтернатах” тодішня влада утримувала сиріт з навколишніх сіл, дітей куркулів, відфільтрованих біженців та арештованих за непокору хлібоздавання. У 1932 році в церкву звозили зерно, яке потім гнило під снігом і дощем, а поруч в таборі повзали рачки діти, і якби їм того не хотілося, змучені голодом їли траву, i там само помирали, бо рання трава була надзвичайно різучою. Отак зерно гнило, голодували діти, а ніхто й гнилого зерна не дав людям, щоб вони не вмерли з голоду. Все було так сплановано, щоби винищити український дух, але наші предки пережили й такі складні часи
Дізнатися скільки дітей стало жертвами таких репресій в Миргороді не вдалося, адже влада підробляла та приховувала інформацію про те, що відбувається насправді.
Думали, що табір врятує дітей
Дитиною, яка змогла вижити в подібному до Миргородського таборі, була Надія Лебідь. Вона разом з братом перебувала в інтернаті у селі Диканька, що за сто кілометрів від Миргорода.
Вона ж і розповіла, про те що кожна мати вірила, якщо віддати дитину в інтернат, вона обовʼязково виживе, адже там точно є небайдужі люди, які попіклуються про її чадо. Але сувора реальність була іншою – багато дітей не доживали до ранку. Їх скидали на купи, а потім на машину, як дрова, як звичайні нікому не потрібні бездуховні речі, й вивозили в якусь яму.
Попри все залишилася невелика купка діток які все ж вижили. Вони харчувалися листям і якось змогли прожити до 1993 року. Тоді їх й змогли забрати родичі чи бездітні сімʼї. Багато дітей переїхали в невеликі інтернати й спробували забути жахливий Голодомор, але ж хіба таке забудеш?
І ми повинні знати й памʼятати про ті жахливі часи, щоби ніколи не допустити їх повторення. Голодомор не був природною катастрофою, це була людська трагедія, спровокована політичним режимом і системою, яка забула про гідність та закрила очі на будь-які права людини.
Україна вже неодноразово зверталася до світу з закликами визнати Голодомор як геноцид, адже попри все це є наша страшна історична правда, яку ми не можемо забути, щоб не повторити цю історію знову.