“Як змінилося ваше життя за час широкомасштабної війни?” – таке питання сайт Yes-poltava задав жителям Решетилівської громади. І ось що ми почули у відповідь.
“Це – страшно, це – смерті й нещастя, це – велике горе українського народу…”
Зоя П’ятаха, пенсіонерка-решетилянка:
“Я – людина зрілого віку. Мені не треба слави у пресі. Якби б лише мої слова могли щось змінити в головах тих, хто чекав “руський мир”… Слово “війна” для мене відомо ще з розповідей батька, який у 18 років потрапив під Сталінград і пройшов до Одри. Отримав там тяжке поранення, але вижив, став інвалідом на все життя. У нього в сім’ї воювали троє: батько і два сини. Залишились живими всі, та всі були поранені. Тож хату моєї бабусі похоронка обійшла. Але про долю рідних чоловіків вона дізналася аж після визволення, як отримала вісточки від двох з них зі шпиталів… Тепер знову війна. Нехай я живу в тому з регіонів, якому вона не завдала таких лих, як багатьом іншим. Але вона зачепила всіх українців. Це – страшно, це – смерті й нещастя, це – велике горе нашого народу… Моя дитина з півторамісячним онуком виїздила в перші дні війни за кордон. Я дуже переживала. Слава Богу, вже повернулись. Я займаюсь тихим волонтерством: в’яжу теплі носки, печу смаколики. Діти долучаються і через волонтерів раз на тиждень передаємо допомогу на фронт. Як можемо, так і підтримуємо хлопців. Віримо, що скоро буде Перемога (напишіть це слово з великої літери). Хочу, щоб ми були, як ніколи, єдині у прагненнях і помислах до Перемоги! Хочу, щоб мої маленькі онуки, коли виростуть, були патріотами своєї України і добре знали історію. Тому в школах повинні бути уроки патріотичного виховання. А взагалі людство має зробити все можливе і неможливе, щоб ніколи війн не було на планеті Земля”.
Михайло Заїкін, певний час проживав на Решетилівщині:
“У мирному житті я займався виробництвом меблів. Майже з першого дня війни я – в ЗСУ. Змінилося для мене все життя. Але ціль тверда та остаточна – бити ворога до кінця! Слава Україні!”.
Ірина Платко, село Миколаївка, завідувачка Потічанською філією, освітянка:
“Моє життя змінилося за цей рік багато в чому: син перейшов до іншої школи; донька через декілька місяців після знайомства вийшла заміж за обранця, який став військовим; мій чоловік підірвався на міні під час виконання бойового завдання і втратив чималий відсоток працездатності. Безкінечний стрес і втома наклали свій відбиток на наше здоров’я. Зараз ми живемо великою родиною. Попри все, ми – разом, ми навчилися жити разом, слухати і чути. Ми вдома, в Україні, ми разом, це зараз – найважливіше”.
“Змінилися цілі і пріоритети”
Тетяна Лобач, село Лобачі, менеджер з продажу та моніторингу:
“Я – мати воїна. Мій син був на “нулі”, отримав дві контузії, струс мозку та не залишив бажання захищати Батьківщину. Він знову біля хлопців на передовій. За рік суттєво змінилося моє відношення до людей, мій світогляд. Наші люди об’єдналися. Це найбільш важливо, як і те, що ми знайшли сили захищати свою землю”.
Оксана Понітайкіна, село Каленики, асистент вчителя в місцевій школі:
“Цей рік, на мою думку, змінив кожного українця. Мій світ теж перевернувся: всі мрії і сподівання відійшли на другий план, головне зараз – Перемога. Звикаєш до постійного болю у душі, а реалії просто розривають серце. Хвилювання і страх за майбутнє дітей. Але все ж знаходиш у собі сили жити, працювати, постійно робити внесок у наближення того найбажанішого нашого дня – дня Перемоги. Важко зараз, і, зрозуміло, що буде ще важче. Але впевнена, що всі труднощі й страждання зроблять нас сильнішими, добрішими і мудрішими. Ми вже ніколи не будемо такими, як раніше… Але вірю, ми обов’язково ще будемо щасливими на своїй Богом даній землі”.
Олег Шкурупій, м. Решетилівка юрист:
“Так життя змінилося, бо замість своєї сім’ї та роботи, я – на війні. Так, змінилося бо за рік війни двічі вижив і підірвав здоров’я. Так, змінилося, бо змінилися цілі і пріоритети”.
“Молюся за швидку Перемогу і знаю, що вона буде за нами…”
Ольга Богодюк, село Михнівка, домогосподарка, за фахом провідниця пасажирських вагонів:
“За час повномасштабної війни я, напевно як і всі, навчилася радіти кожному дню. Багато чоловічої роботи навчилась робити. Ще навчилася і дітей навчила як слід поводитися з татом-військовим (в тому числі після поранення). Мабуть, вже сама можу проводити маленькі тренінги з цього питання. Як і всі, слідкую за новинами. Щиро співчуваю втратам родин військових. Навчилася жити одним днем. Стараюся більше приділяти уваги своїм найдорожчим і дякувати Богу за все, що маю. Молюся за швидку Перемогу і знаю, що вона буде за нами!! А сьогодні чоловік повернувся в частину. Тепер звикаю до думки, що він знову далеко. Постаралася все описати більш менш позитивно, бо поганих новин та настроїв і так багато. Тож якось так…”.
Світлана Самойленко, село Кукобівка, учитель української мови та літератури за фахом, завідувачка Кукобівської філії:
“Що для мене змінилося за рік повномасштабного вторгнення “братів”? Мовне питання! Коли ще рік тому я сприймала російську мову спокійно, то зараз не можу слухати цих людців, особливо тих, які живуть в Україні і “нє могут гаваріть на украінском язикє”… У той же час мене переповнює почуття гордості за наш народ! Весь світ чекав, що ми здамося! Та не тут то було! Зуби зламали! Ми стали найміцнішою країною світу, бо даємо відсіч другій армії! Спершу від повітряних тривог пригиналася, кудись бігла. А зараз: “Хай ваші шахеди, ракети, бомби нас бояться! Буде тобі, враже, так, як Україна скаже!”.
Післяслово
Багато людей погоджувалися на діалог, але дехто, почувши запитання: “Як змінилося ваше життя за час широкомасштабної війни?”, просто розгублювався і не мав снаги на нього відповідати. Людям дуже боляче було відкривати на загал особисті почуття. Одна жінка-решетилянка просто показала фото розірваного ворожим осколком рюкзака свого сина-захисника, який їй довелося зашивати під час одноденної відпустки воїна, і знову проводжати його на війну…
Важко було говорити багатьом, особливо тим, у кого хоча б одна рідна людина захищає країну зі зброєю у руках, та тим, чиї рідні і близькі зазнали поневірянь через жахливу невиправдану російську агресію, спрямовану на знищення України і українців. Та й багатьом іншим важко говорити про страшне сьогодення, бо кожен справжній українець через душу й серце пропускає наслідки того кровопролитного лиха, яке на його рідну землю принесла росія.