Полтавщину називають серцем України. Ця земля розташована майже в центрі країни. Тут розвивалася духовність та економіка, відбувалися цікаві події, жили визначні люди, які вплинули на історію. Свій внесок у розвиток України зробили не лише жителі Полтави, а й інших міст цього регіону, що сформувався як адміністративна одиниця на початку ХІХ століття. Далі на poltava.com.ua.
Від скіфів до гетьмана
Перші люди на тій території, де пізніше з’явилася Полтавська область, мешкали понад 20 тисяч років тому. У VIII—III століттях до н.е. тут гуляли та воювали скіфські та сарматські племена, а за часів Київської Русі Полтавщина була частиною Переяславського князівства. На початку XIII століття в краю панувала влада Золотої Орди, а з середини XIV століття регіон приєднався до Великого князівства Литовського. У 1569 році, після об’єднання Польщі та Литви в Річ Посполиту, Полтавщина стала східною околицею.
У 1648–1654 роках під час війни українського народу проти польської влади Лівобережжя було тилом повстанських військ, де бойові дії не велися. Але під час Північної війни 1709 року гуркотіла знаменита Полтавська битва, яка визначила долю регіону.
Після ліквідації влади гетьманів на початку 1780-х років у межах Полтавщини відбулося кілька територіально-адміністративних трансформацій, що закінчилися в 1802 році виникненням Полтавської губернії. Вона була в цих в межах до 1925 року.
Штраф за корову
Урочисті заходи на честь заснування Полтавської губернії було організовано на початку весни 1802 року. В Успенському соборі Полтави відбулася літургія, потім — розкішний обід у губернатора, на який запросили все вище товариство, а ввечері відбувся святковий концерт.
Першим губернатором став князь Олексій Куракін. Саме завдяки зусиллям цієї людини Полтава з провінційного, непримітного містечка перетворилася на культурно-політичний центр із розвиненою економікою та соціальною інфраструктурою. У центрі міста збудували приміщення, де збиралися дворяни, облаштували поліційне управління, запрацював театр та Інститут шляхетних дівчат.
На той час пішохідні зони — бульвари та тротуари — робилися з щебеню та піску, що не захищало взуття городян від бруду. Місцева влада взялася облаштовувати дороги з жорстким покриттям. Видали указ, згідно з яким по всьому місту будували бруківки, а також висаджували дерева на вулицях та майданах. Штрафували власників свійських тварин, які псували красу вулиць. Наприклад, суворо заборонялося проводити корів через місто.
Селян багато, землі мало
Кількість жителів Полтави зростала з кожним роком. У 1802 році тут проживало майже 8 тисяч осіб, через 35 років — уже 15 тисяч, а у 1851 році мешкало 20 тисяч полтавців. До складу Полтавської губернії увійшло 15 повітів, серед яких були: Кременчуцький, Лубенський, Переяславський, Прилуцький, Пирятинський, Роменський, Хорольський, Миргородський та інші. У перші роки існування губернії тут мешкало приблизно 1 мільйон 300 тисяч людей, а через півстоліття — на 400 тисяч більше.
Головне заняття населення — хліборобство та скотарство. Вирощували зернові культури, соняшник, тютюн, овочі. Розводили велику рогату худобу, овець, свиней, коней. У 1859 році тут налічувалося 230 кіннозаводських підприємств.
Здебільшого землі володіли поміщики, а селяни змушені були орендувати ділянки для сільськогосподарських робіт. До того ж понад 95 тисяч селян стали найманими працівниками в поміщицьких маєтках. Майже 60 тисяч селян щорічно виїжджали на заробітки в Катеринославську, Таврійську та Херсонську губернії. Через надлишок аграрних працівників та нестачу власної орної землі у 1906-1912 роках із Полтавської губернії до Сибіру та на Далекий Схід переселилося понад 32 тисячі селянських сімей.
Податки з іноземців
У Полтавській губернії на початку ХІХ століття працювало 3 тисячі ремісників. У Миргородському повіті робили колеса, у Зіньківському шили чоботи та одяг, Опішня славилася знаменитою керамікою. Продукцію продавали навіть в інших регіонах, а це означає, що торговельні відносини були добре розвинені.
Деякі майстри працювали на поміщицьких підприємствах. У 1861 році на Полтавщині діяло 16 сукняних та 10 шкіряних фабрик, 18 цукрових та 14 цегельних заводів. У Кременчуці зростало виробництво сільськогосподарських машин. У 1870 році ввели в експлуатацію ділянку залізничної колії між Кременчуком та Полтавою. Тоді ж відкрилися майстерні, де ремонтували вагони та локомотиви поїздів. У 1871 році маршрутом Полтава-Харків поїхав перший паротяг. У 1894 році з’явилося залізничне сполучення з містом Пирятин. У 1889 році в Полтаві розпочав роботу чавуноливарний завод.
Окрім іншого, джерелом грошей для бюджету були ярмарки — Сорочинський, Хрестовоздвиженський, Іллінський, Миколаївський. З продавців брали плату за право торгувати алкоголем та за використання вимірювальних ваг. До того ж податки збирали з шинкарів, власників заїжджих дворів та з іноземців — за можливість займатися комерційною діяльністю в Полтавській губернії.
Прогресивна інтелігенція
У першій половині ХІХ століття активізувалося суспільно-політичне життя. Цікаво, що на Полтавщині діяла масонська організація «Любов до істини». У її лавах були відомі люди: публіцист Микола Новіков, драматург Іван Котляревський, губернський суддя Василь Тарновський.
У Полтаві розвинув бурхливу діяльність декабрист Матвій Муравйов-Апостол. Деякі жителі Полтавської губернії були членами Кирило-Мефодіївського братства. Це об’єднання прогресивної української інтелігенції, яка намагалася розповсюджувати освіту серед українського народу. Ці люди сподівалися організовувати школи, видавати науково-популярні книги, хотіли проводити дослідження української мови та історії. Проте їхня практична діяльність не принесла відчутних результатів.
У 1895 році у Полтавській губернії навчалося 59 тисяч дітей і працювало 720 шкіл. У бібліотеках було 442 тисячі книг. У 1891 році з ініціативи видатного вченого, відомого геолога, професора Василя Докучаєва засновано Полтавський історичний музей.
Рада, німці та кінець губернії
Через Першу світову війну, яка почалася в 1914 році, життя населення стало швидко гіршати. Люди все більше виявляли цікавість до революційних подій та співчуття до радикальних особистостей, які хотіли скинути самодержавство. Після революції, що сталася у 1917 році, у губернії створювалися органи тимчасового уряду — комісаріати та громадські комітети.
Значне підтримання мешканців Полтавщини мала Центральна Рада, яка проголосила автономію України. 17 грудня 1917 року війська Центральної Ради розігнали Полтавську раду робітничих та солдатських депутатів. Однак незабаром місто було захоплене більшовиками.
Коли до Полтавської губернії в 1918 році увійшли німецькі війська, українське населення очікувало, що після політичного хаосу та більшовицького терору запанують стабільність та правопорядок. Однак цього не сталося. До того ж народу не подобалася нова земельна політика — з’явився закон про ліквідаційні комісії, які зобов’язалися повернути землевласникам усе майно, відібране в них за часів влади Центральної Ради та більшовиків.
У 1919 році на Полтавщині було встановлено радянську владу. Впродовж кількох років відбувалися антибільшовицькі селянські повстання, але вони були жорстоко придушені. У 1923 році в Полтавській губернії було ліквідовано повіти та волості та було утворено 7 округів: Золотоніський, Красноградський, Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Прилуцький та Роменський. Округи своєю чергою були поділені на 89 районів. У 1925 році губернія як адміністративна одиниця була ліквідована, а ця територія стала називатися Полтавською областю.
