Степан Скрипник, відомий більше як Мстислав – патріарх Київський та всієї України, пройшов довгий шлях від військово-політичної діяльності до церкви. Бувши родичем і однодумцем славнозвісного борця за незалежність Симона Петлюри, він неодноразово стикався з гнобленням та навіть пережив ув’язнення. Далі на yes-poltava.com.ua.
У 21 столітті українці й досі згадують його подвиги. Пам’ять про діяча увіковічена на меморіальних дошках в Києві, Львові та Івано-Франківську, на його честь названі вулиці у Києві, Кам’янці-Подільському та рідній Полтаві, де народився патріарх.
Військова служба
Степан Іванович Скрипник народився у квітні 1898 року в Полтаві. Його родина походила зі славетного козацького роду Костянтина Гордієнка – кошового отамана Запорозької Січі.
Степан навчався у Першій полтавській класичній гімназії, а коли набув повноліття – його відправили до офіцерської школи в Оренбург, де хлопця готували до служби та війни “за царя”. Оскільки хлопець був племінником Симона Петлюри та виховувався на ідеях українізації та незалежності, він став одним із підбурювачів серед курсантів до повернення в Україну та створення козачого полку імені Костянтина Гордієнка, свого славетного предка. Очолив полк Всеволод Петров. Разом вони виступили проти більшовиків, де Степан Скрипник вперше взяв участь у справжніх боях. Надалі, Степан брав участь у поході на Галичину проти польської армії, однак там він отримав тяжке поранення. Після цього Симон Петлюра відкликав племінника зі служби, поручивши йому дипломатичну роботу. Степан декілька разів брав участь у перемовинах з поляками: у Петлюри була ідея домовитись з ними, щоб протистояти Московії. Однак, коли у 1920 році армія УНР зазнала поразки, через зраду домовленостей зі сторони Польщі та наступу більшовиків, Степан Скрипник був вимушений емігрувати.
Родина, навчання, політика і церква
До остаточної еміграції, Степан встиг пожити у різних містах, зокрема у Луцьку, Станіславі (Івано-Франківську), Рівному, Ковелі. Підтримуючи тісний зв’язок зі своїм дядьком, він продовжував шукати однодумців і спрямовував всю свою діяльність на українізацію населення. За що, до речі, був звільнений з посад: у Луцьку, наприклад, його прогнали з тріском через політичну агітацію. Поміж своїх мандрувань, у Станіславі, Степан зустрів своє кохання – Іванну Вітковицьку, з якою й одружився.
Симон Петлюра не полишав надії на нові домовленості з Польщею, тому наполягав на тому, що племінник має вивчити їхню мову, а ще краще – отримати там освіту. Таким чином, Скрипник переїхав до Варшави, закінчивши Вищу школу політичних наук і Варшавський університет (релігійний факультет). Таким чином, талановитий студент фактично одночасно зміг опанувати 2 науки – політику і богослів’я, звідки й почалась його блискуча кар’єра. Вже у 1930 році на виборах у Варшаві його було обрано до польського сейму. Степан Скрипник став послом від Волині. На цій посаді йому вдалось добитись повернення вивчення української мови у школах Волині, що стало проривом у боротьбі за українізацію.
Все перевернулось у житті з початком Другої світової війни. Посада стала не важливою: він їздив по містах і селах, допомагав та підбадьорював людей в окупації німцями. У 1940 році його несподівано застав новий удар – прийшла звістка про смерть дружини, яка спочатку пропала безвісти, а потім знайшли застреленою разом з іншими людьми. Її вбили чекісти, вірогідно за діяльність чоловіка. Їхні спільні діти чудом вижили.
У 1942 році Степан Скрипник прийняв чернечий постриг у Києві, де взяв собі ім’я Мстислав. З того часу почалась його церковна діяльність, яка також мала значний вплив, за що викликав значну ненависть у німців. Почались репресії церковнослужителів в Україні. Спочатку Мстислава намагались вигнати за межі Києва, але потім його заарештували гестапівці. Після майже 3 місяців, проведених в ув’язненні, Мстислава відправлено у заслання до Прилук без права на священнослужіння. Врятував його приятель та колега митрополит Полікарп, який поручився за племінника Петлюри. Восени 1943 року, за підтримки однодумців та патріотів, Мстиславу вдалось таємно виїхати з країни.
У далеких краях
Навіть за межами рідної України він продовжував свою роботу: заснував Українську Автокефальну Православну Церкву у Великій Британії, був першоієрархом УАПЦ спочатку в Канаді, а пізніше очолив її в США.
Мстислав ніколи не забував про Україну, намагався із-за кордону допомагати землякам та протистояти гніту за релігійні переконання. Неодноразово засуджував радянську агресію та давав свідчення про цілеспрямоване знищення Української церкви владою.
Через таку активну церковно-політичну діяльність, повернутись до рідної країни він не міг. Лише через півстоліття, у 1990 році, Мстислав нарешті зміг повернутись до Києва, де його визнали першим Патріархом Київським і всієї України. Зустрічав по приїзду Мстислава В’ячеслав Чорновіл.
На той час патріарх вже був у поважному віці, тому побути на новій посаді встиг лише 3 роки. У червні 1993 року патріарх Мстислав помер. Похований у США.
